Апологети — це ранньохристиянські письменники, які захищали християнське вчення від критиків. Імена апологетів

Широко вживане у наші дні слово «захисник» – це похідне від грецького дієслова apologeormai, що в перекладі означає «захищаю». Вперше цей термін почав використовуватися у відношенні ранньохристиянських письменників II і III ст., які в умовах жорстокого гоніння відстоювали принципи нової віри, виступаючи проти нападок язичників і іудеїв.

Захисники віри христової

Широке поширення християнства, що отримав до II століття підтримку у представників всіх верств населення Римської імперії, викликало відповідну реакцію не тільки з боку влади, але й видних ідеологів язичництва. Досить згадати імена таких видатних філософів тієї епохи, як Цельса і наставника майбутнього імператора Марка Аврелія – Фронтону.

У зв’язку з цим, головне завдання християнських апологетів полягала в тому, щоб, по-перше, спростувати поширився язичниками судження про те, що нове вчення, засноване на забобонах і фанатизмі, і по-друге, припинити злісну наклеп, породжену закритістю християнських зібрань. Іншими словами, потрібно було захистити вчення христове від нападок його супротивників. Саме у зв’язку з цим значення слово «захисник» («захисник») набуває свій ясний і однозначний сенс.

Імена, що увійшли в історію апологетики

Складність поставленого завдання полягала в тому, що перед всім язичницьким світом вимагалося продемонструвати висоту христового вчення не тільки з релігійної точки зору, але також з філософської, громадянської і культурної. Історія зберегла імена апологетів, які досягли в цій важкій справі небувалих успіхів. Серед них Оріген, Мелітон, Минуций Фелікс, Тертуліан і багато інших. Свої праці вони писали як латиною, так і грецькою мовами.

Вступивши в боротьбу з християнством, язичники стверджували, що воно являє собою загрозу для підвалин держави. У відповідь на це апологети приводили вичерпні докази того, що прийняття нової віри сприяє збереженню миру і поліпшення життя всіх верств суспільства.

Від богословської полеміки до мученицьку кончину

Крім того, вони вели гостру полеміку з язичницькими богословами, розкриваючи аморальність і абсурдність їхніх релігії, заснованої на примітивної міфології. У своїх письмових творах і публічних виступах захисники християнства виходили з того, що філософія їхніх опонентів, обґрунтуванням якої є людський розум, не здатна дати відповіді на головні питання, що стосуються законів буття.

«Лише вчення про Єдиного Творця здатне нести в собі світло істини» – такий був головний богословський принцип, що проповідує апологетами. Це їх твердження, що суперечить основної державної ідеології, не могло не викликати гнів влади і не спровокувати бурхливу реакцію з боку фанатично налаштованих язичників. З цієї причини багато письменники і громадські діячі раннього християнства поповнили собою ряди мучеників за віру.

Кого називали апологетами в Середні століття?

В IV столітті, після падіння Римської імперії, вторгнення на її територію варварські племена, які принесли з собою не тільки загальний занепад культури, але і кричущу духовну деградацію. Держава, ще недавно познавшее світло християнської віри, було повергнуто в безодню самих диких вірувань і забобонів. Для християнських апологетів це стало періодом, коли їх головне завдання полягало в релігійному освіті народів як населяли перш території Північної і Центральної Європи, так і тих, що прийшли з інших районів на хвилі загальної міграції.

Вся історія раннього Середньовіччя нерозривно пов’язана з християнізацією напівдиких варварських племен. При цьому здається майже неймовірним, що в умовах засилля цих, по суті, окупантів і поневолювачів християнство в Європі не тільки не изгладилось з свідомості людей, але з часом знову стало панівною релігією.

Духовну велич і падіння Візантії

У той же час Візантія, яка прийняла естафету у поваленого Риму, на тривалий період стала світовим оплотом християнської віри. В ній стрімко розвивалася культура і йшов процес осмислення праць античних філософів з позиції християнства. Аж до захоплення турками Константинополя в 1453 році країна неухильно підвищувала рівень своїх наукових знань: були закладені основи алгебри, математичної символіки, побачили світ цікаві роботи в галузі географії та астрономії.

Однак після падіння Візантійської імперії значно ослаб і цей осередок світового християнства. Численні завоювання, вчинені народами, сповідали іслам і намагалися силою затвердити його на окупованих ними територіях в якості основної релігії, стали причиною виникнення антимусульманської апологетики.

Серед найбільш відомих її представників можна назвати імена Фоми Аквінського, Раймона Мартіні, святого рівноапостольного Кирила, а також преподобного Іоанна Дамаскіна. Ці апологети хоча й жили у різних країнах і в різні історичні періоди, мали спільні ідеї: у них було прагнення зберегти чистоту християнської віри всупереч трагедій, з якими зіткнулися їхні народи. Їх богословські твори не втратили актуальності і в наші дні.

Православні апологети

Проте ще раніше згаданих нами подій, у 1054 році, результатом розбіжностей по ряду канонічних, догматичних і літургійних питань між римським папою і константинопольським патріархом став розкол колись єдиної християнської церкви на два напрямки – католицизм та православ’я. Давня Русь, що стала в релігійному відношенні преемственницей Візантії, успадкувала від неї і всі особливості віри. На береги Дніпра прибули з-за моря проповідники, покликані наставити вчорашніх язичників у христовому вченні.

Але одночасно з ними (а часом і ще раніше) з’явилися посланці інших конфесій, які сподівалися скористатися сприятливим моментом і зняти власну жнива на ще не обробленою духовній ниві. Всіляко протидіяти їм були покликані православні апологети, излагавшие та захищають від нападок своїх опонентів істини православного віровчення. У них була важлива задача: поселити в душах людей, ледь стикнувшись з вченням Ісуса Христа, усвідомлення істинності буття Божого, безсмертя людської душі і божественного одкровення, викладеного у книгах Старого та Нового Завітів.

Висновок

Протягом всього тисячолітнього періоду, що пройшов з Хрещення Русі, апологетика грала і продовжує грати найважливішу роль в створенні і зміцненні фундаменту вітчизняного богослов’я, завдяки яким успішно йде вивчення багатьох питань канонічного, догматичного і морального порядку. Як і в попередні роки, завданням її служителів є огорожа православної віри від різного роду сектантських впливів і спроб відвести віруючих людей зі шляху, визначеного Ісусом Христом.