Падаюча башта Сююмбіке в Казані: історія, легенди, фото

У центрі Казанського кремля, трохи віддалік від його давніх стін, височіє вежа, яка приваблює погляди туристів своїм незвичайним виглядом. Вона має досить помітний нахил, і у глядачів складається враження, що через мить вони стануть свідками її нищівного падіння. Але минають хвилини, роки і навіть століття, а вежа так і залишається нерухомою.

Смерть царської нареченої

Давня легенда розповідає, що, підкоривши в 1552 році Казань, Іван Грозний побажав взяти собі в дружини татарську царицю Сююмбіке – красуню-вдову загиблого на стінах міста хана Сафа Гірея. У разі ж відмови пригрозив зігнати гнів на усім її народі. Бажаючи врятувати співвітчизників, цариця дала згоду, але з умовою, що протягом 7 днів для неї буде побудована семиярусна вежа.

Вежу за тиждень?! Чи жарт! Однак робити нічого. Цар дав команду, і робота закипіла. Якось упоралися в призначений термін. У Івана Васильовича адже не розженешся – плаха з сокирою завжди під рукою, так би мовити, для більшої мотивації. У поспіху, правда, нахалтурили малість, але переробляти було вже ніколи.

І тут сталося непередбачене. Напередодні самого дня весілля піднялася невестушка царська на самий верх башти, розкинув білі рученьки і кинулася вниз зі страшної висоти. Загинула, але не пішла силою під вінець. З тих пір стали називати цю вежу «Сююмбіке» на честь красуні-вдови. Спершу засмучувалися, що аж боляче накренилася вона вбік, але як почули про світову славу Пізанської вежі, так і підбадьорилися – і у нас, мовляв, не гірше. Накосячілі, мовляв, і ми майстри.

Інший варіант легенди

Існує і ще одна легенда про вежі Сююмбіке, причому багато хто вважають її більш правдоподібною, хоч і менш романтичною. Згідно цієї версії, ніяких сексуальних домагань з боку царя-батюшки не було (чай, не який-небудь там Вайнштейн), а просто звеліла ханська вдова Сююмбіке звести башту в пам’ять про свого покійного чоловіка Сафа Гірея.

І загинув її благовірний не на полі бранному, а був отруєний власними придворними, які намагалися влаштувати державний переворот. Так воно сталося чи інакше – невідомо, але з тієї пори «падаюча вежа Сююмбіке (таку гарну назву вона отримала в народі) конкурує зі знаменитої Пізанської і є однією з визначних пам’яток татарської столиці.

Документи, які загинули у вогні

Це легенди, а яка ж реальна історія вежі Сююмбіке? Почувши це питання, учені мужі лише розводять руками. Справа в тому, що до наших днів не збереглося ніяких історичних документів, що проливають світло на появу в Казані настільки незвичайного архітектурного пам’ятника. Всі вони зберігалися коли-то в Москві і були надбанням так званого Наказу Казанського палацу. Але в 1701 році столицю охопив страшний пожежа, у вогні якого загинули документи, пов’язані з управлінням Казанню. Що ж стосується татарських архівів, що належать до періоду можливої побудови вежі Сююмбіке, то всі вони були знищені під час штурму міста військами Івана Грозного в 1552 році.

У зв’язку з цим питання про те, коли, ким і за яких обставин була побудована башта, залишається без відповіді. Викликає суперечки навіть приблизна її датування. В ході дискусій, що тривають вже багато років, часто називають XVII і XVIII століття, але ряд дослідників вважає, що це могло статися ще до 1552 року, тобто в період Казанського ханства.

Хан, який пережив вигнання

Почавши статтю з легенд про вежі Сююмбіке, є породженням народної фантазії, доречно навести і кілька гіпотез, що належать вченим мужам. Автором однієї з них – найбільш популярною сьогодні є професор Н. П. Загоскін, ще до революції викладав в імператорському Казанському університеті. Згідно його версії, будівництво вежі пов’язана з іменами двох історичних осіб – татарського хана Мохаммеда-Аміна та Великого князя Московського Івана III.

Справа в тому, що в другій половині XV століття Казанське ханство було охоплено кривавою війною між претендентами на ханський престол. Один з них, ще молодий по тим часам Мохаммед-Амін, рятуючи своє життя, скористався притулком, наданим йому в Москві Іваном III. Так вже вийшло, що молодий чоловік припав до серця великому князю, і в 1487 році той допоміг йому захопити владу.

Казанське дітище італійського архітектора

Пам’ятаючи князівське добро, хан вирішив, побудувавши мечеть, увічнити в камені мирний союз, укладений при його правлінні між Казанню і Москвою. З цією метою Мохаммед-Амін знову звернувся до свого благодійника з проханням прислати в його розпорядження італійського архітектора Аристотеля Фіораванті, який жив у Москві і відомого йому з будівництва Боровицької вежі Кремля, производившемуся під час його перебування в столиці.

Таким чином, автором проекту вежі Сююмбіке міг виявитися знаменитий італійський зодчий, прикрасив своїми роботами багато європейські міста, або хтось із його учнів. Ця гіпотеза знаходить підтвердження в тому, що її архітектурний вигляд багато в чому схожий з іншими творіннями майстра, і якщо вона вірна, то зведення башти слід віднести до кінця XV століття. При цьому верхня частина споруди перебудована в XVIII столітті, у зв’язку з тим, що колишню мечеть, побудовану ханом Мохаммед-Аміном і носила назву Нур-Алі, перетворили в православний храм.

Гіпотеза про російське коріння казанської вежі

Однак цю точку зору заперечують ті, хто вважає, що історія вежі Сююмбіке (Казань) почалася на півтора століття пізніше. В їх користь говорять дані, отримані в результаті археологічних розкопок, що проводилися в період 1941-1978 рр. Вивчивши культурні шари грунту, які заглибився її фундамент, і виявлені при цьому артефакти, дослідники датують споруду вежі російським періодом і відносять його до 1640-1650 рр.

«Улюблена володарка»

Як же бути в такому випадку з ханської вдовою, чиє ім’я носить вежа, адже в обох випадках виходить, що вона не тільки не стрибала з неї, але навіть і до будівництва не мала ніякого відношення? На це питання дали відповідь лінгвісти. Як виявилося, Сююмбіке – зовсім не власне ім’я, а іменник, перша частина якого – «сююм» – у перекладі зі старотатарского означає «кохана», а друга – «біку» – перекладається як «володарка».

Іншими словами, виходить, що вежу, споруджену у самому серці Казанського ханства, народ назвав «Улюбленої володаркою». Не виключено, що на підставі легенди про те, як ханська вдова віддала перевагу смерті шлюбу з православним царем у народній свідомості її образ ідеалізувався і прийняв риси якоїсь національної героїні. Далі фантазія приписала їй неземну красу і державну мудрість. Ось і готова «Улюблена володарка» – Сююмбіке. Однак не виключені й інші варіанти. Можливо, в різні епохи під цим ім’ям малися на увазі інші ханські дружини. Висловлюється навіть припущення, що реальні жінки тут взагалі ні при чому, і її назва є лише гарною поетичною метафорою.

Двадцять падаючих веж

Що ж стосується відмінною риси вежі – нахилу, в результаті якого при загальній висоті споруди 58 м її шпиль змістився від осьової лінії на 1,98 м, то причина криється в помилку архітектурного проекту, виконаного без обліку особливостей місцевого грунту. У всьому світі «падаючі вежі», а їх нині близько двох десятків, є породженням ґрунтової ерозії, яка зіграла свою згубну роль і в даному випадку.

Єдиною всесвітньо відомої серед них стала лише одна, що є частиною архітектурного ансамблю собору італійського міста Пізи. Інші ж її сестри, за рідкісним винятком, перебувають у невідомості. Багато хто, наприклад, можуть відповісти на питання про те, в якому місті знаходиться башта Сююмбіке або, скажімо, Велика Лаврська дзвіниця (Київ)? Тим не менше всі ці споруди є унікальними пам’ятками архітектури, та на підставі сучасних технологій ведеться робота по їх консервації і захисту їх від можливого руйнування.