Принципи міжнародного права — це… Система, правила, джерела, декларації. Основи, принципи і поняття міжнародного права

Поняття і принципи міжнародного права закріплюються в різних деклараціях і конвенціях, прийнятих представниками світової спільноти. У цих правових документах визначені загальновизнані норми, обов’язкові для виконання усіма сторонами міждержавних відносин. Розглянемо далі поняття і принципи міжнародного права більш докладно.

Визначення

Міжнародне право – самостійний і незалежний правовий інститут, що забезпечує регулювання міждержавних та інших відносин у сфері спільних інтересів різних країн. Він формується державою індивідуально або спільно з іншими державами.

Загальновизнані принципи і норми міжнародного права

Всі вони мають переважно імперативним характером. В них містяться зобов’язання стосовно кожного учасника міждержавних відносин. Загальновизнані принципи і норми міжнародного права – свого роду фундамент, на якому будується взаємодія представників світового співтовариства.

Всі ці положення поділяють на основні та галузеві. Застосування принципів міжнародного права першої групи можливо у всіх сферах міжнародних відносин. У ряді випадків при характеристиці будь-яких дій членів світового співтовариства як суперечать загальноприйнятим нормам, мають на увазі саме порушення основних положень, якщо не передбачають недотримання більш конкретних приписів (наприклад, присутніх в якому-небудь міжурядовій угоді). В останньому випадку більш вірною буде посилання на невиконання умов конкретного договору, а не взагалі принципів міжнародного права. У цьому, власне, полягає різниця між спеціальними та основними положеннями. Останні закріплені в Конвенціях, Деклараціях тощо, а другі – в угодах, договорах.

Статут ООН

Досить часто в політичній сфері згадуються принципи, закріплені Статутом ООН. При цьому звичайно маються на увазі основні міжнародно-правові положення, що регулюють міждержавні відносини. Треба сказати, що Статут ООН можна вважати не тільки документом, що регламентує роботу Організації Об’єднаних Націй, але й джерелом принципів міжнародного права.

Багато юристи відзначають, що, незважаючи на те, що основні положення, закріплені в Статуті, відносяться переважно до діяльності ООН, взаєминам його членів, їх зміст в дійсності набагато ширше.

По-перше, у цьому нормативному акті закріплені окремі принципи міжнародного гуманітарного права, сформульовані ще до прийняття Статуту. Йдеться, зокрема, про суверенній рівності держав, невтручання у справи іншої держави.

По-друге, окремі принципи стали загальновизнаними тільки після прийняття Статуту. До його твердження ці положення у практиці міждержавних відносин не використовувалися. Йдеться, зокрема, про засади самовизначення народів, незастосування сили. Вони виникли під впливом швидко мінливої міжнародної обстановки. При цьому становлення і вироблення порядку застосування принципів міжнародного права вимагають певного часу.

Про самовизначення народів згадується ще в документах від 1920 р. Тоді СРСР підписав з низкою азіатських країн міжурядові договори. Принцип міжнародного права про самовизначення народів, проте, став загальновизнаним саме після прийняття Статуту ООН.

Незважаючи на те що основні положення, що регламентують міждержавні відносини та закріплені Статутом, адресовані переважно членам ООН, представники світового співтовариства стали вважати, що їх дія поширюється на всі країни або безпосередньо після їх прийняття (як принцип незастосування військової чи іншої сили), або через нетривалий період (як положення про самовизначення).

Представляється, що творці ООН вже на початкових стадіях функціонування Організації були орієнтовані на те, що принципи, закріплені в Статуті, повинні стати загальновизнаними. В пункті 2 статті 6 цього правового документа говориться, що ООН забезпечує здійснення політичних дій країн, що не є її членами, згідно із закріпленими принципами міжнародного права. Це необхідно для підтримання миру і безпеки на планеті.

Треба зазначити, що наведене вище положення не можна розглядати як прагнення ООН нав’язати всім державам правила, розроблені Організацією. Між тим досвід ВІЙНИ показав, що для нормального існування народів необхідно участь усіх членів світового співтовариства в підтримці миру і безпеки на Землі.

Декларування положень

Всі принципи міжнародного права – це елементи однієї системи. Вони мають нерозривний зв’язок один з одним і не можуть використовуватися й існувати окремо один від одного. Не можна протиставляти одні положення іншим, ставити якісь норми на перше місце, а якісь- на останнє. Все це відображено в Декларації про принципи міжнародного права. Вона була затверджена Генасамблеєю ООН в 1970 р.

У декларації розкрито зміст принципів міжнародного права, є вказівка на те, що положення Статуту, відображені в ньому, також слід вважати загальноприйнятими нормами, що регламентують міждержавні відносини.

З цього випливає, що правила сформульовані не тільки стосовно до учасників ООН, але і в цілому до всіх країн світу. У декларації йдеться про те, що при тлумаченні і застосуванні закріплені в ній принципи міжнародного права – це взаємопов’язані елементи однієї системи, і кожен з них потрібно розглядати в контексті інших загальновизнаних положень.

Юридична природа декларації

По суті, цей документ є рекомендацією. Але в зв’язку з тим, що прийнята декларація була без голосування, у світовому співтоваристві її визнають як акта, що містить офіційне тлумачення основоположних міжнародно-правових принципів, дане ООН. Проти її прийняття жоден член ООН не заперечував. Ця обставина надає Декларації особливе юридичне значення. На її положення неодноразово посилалися і все ще продовжують посилатися учасники міжнародних правовідносин.

Заключний акт НБСЄ

Цей документ був підписаний у 1975 р. в Гельсінкі. Починається Акт з Декларації 1970 р. Саме нею учасниці НБСЄ мають керуватися.

В Акті містяться не міжнародно-правові зобов’язання країн, а політичні, і специфічним чином розкривається суть основних принципів міжнародного права. Ці положення тлумачаться стосовно до учасників «гельсінського процесу». В акті закріплено більш детальний їх перелік, ніж у декларації. Так, ключовими принципами міжнародного права є положення про непорушність кордонів і повазі прав людини. Перша вимога відображає головним чином умов взаємодії європейських країн і являє собою модифікований варіант принципу територіальної незалежності.

В акті підкреслюється також і взаємозв’язок закріплених у ньому положень. У ньому сказано, що всі принципи мають першорядне значення, і, відповідно, будуть неухильно і однаково використовуватися при інтерпретації кожного положення з урахуванням інших приписів.

Галузеві положення

Слід сказати, що абсолютно повного і точного переліку ключових міжнародно-правових принципів немає. В одних ситуаціях він може бути коротким, в інших – детальним. У деяких випадках кілька принципів об’єднують в один, а в інших – одне положення поділяють на два або навіть три. Разом з тим можна дати загальний перелік міжнародно-правових принципів.

До числа галузевих положень можна віднести принципи свободи у відкритому морі і виняткового суверенітету держави над своїм повітряним простором. Майже в кожній міжнародно-правовій галузі є свої основи. Вони є більш конкретними, ніж та, відповідно, застосовуються саме до тих правовідносин, які регламентуються даною галуззю. У порівнянні з іншими нормами у своїй сфері вони знаходяться на більш високому рівні. В даній конкретній галузі вони визнаються основними і, отже, мають переважно імперативним характером.

Серед відносно недавно виникли галузевих положень можна відзначити принцип неприпустимості націоналізації частин територій, що не знаходяться під суверенітетом тієї чи іншої держави, і знаходження їх в користуванні всіх країн.

Нюанси формулювань

У міжнародній практиці використовується також поняття загальних принципів. В деяких випадках вони ототожнюються з загальновизнаними правовими положеннями. У пункті «з» статті 38 Статуту Міжнародного суду ООН встановлено, що Суд при вирішенні спорів слід застосовувати разом з конвенціями та міжнародними звичаями «загальні принципи», визнані цивілізованими державами (націями). Треба, однак, зазначити, що такий поділ на цивілізовані і нецивілізовані країни давно застаріло.

В даний час представники світового співтовариства говорять переважно про загальних міжнародно-правових принципах. Більшість практиків і теоретиків вважає, що ними слід визнавати логічні правила, що відображають закономірності, характерні для права в цілому, як для внутрішньодержавного, так і міжнародного. Багато з них виникли ще в Стародавньому Римі.

Так, в даний час діють наступні принципи міжнародного приватного права:

  • Ніхто не може надати іншому суб’єкту більше юридичних можливостей, ніж має сам.
  • Право не може стати результатом правопорушення.
  • У договірних відносинах необхідно брати до уваги наміри сторін, а не тільки використані ними слова.
  • Тлумачити документи необхідно по можливості так, щоб були усунуті всі протиріччя.
  • Якщо дозволено більше, менше вважається дозволеним.

Особливості структури норм

Як свідчать джерела загальновизнаних принципів міжнародного права, послідовність розташування основоположних правил може бути самою різною. Це обставина ще раз доводить, що всі ці положення однаково важливі і мають тісний взаємозв’язок. Місце принципів міжнародного права у системі не має особливого значення. Цей висновок підтверджується при порівнянні Статуту ООН, Заключного акту НБСЄ та Декларації 1970 р.

Класифікація принципів

Для кращого розуміння та ефективного застосування на практиці доцільно групувати положення по якомусь критерію. Якщо ґрунтуватися на методі правового регулювання, але на першому місці в системі принципів міжнародного права повинні стояти дозволяющие положення, після них – забороняють, а потім – розпорядчі.

До перших можна віднести норму про суверенну рівність держав, але з невеликими застереженнями. Вони обумовлені тим, що в цьому принципі присутні розпорядчі елементи.

Забороняють вважаються норми про невтручання в справи, віднесені до внутрішньої компетенції країн, і незастосування сили. В якості розпорядчих виступають принципи мирного вирішення спорів між державами, територіальної цілісності, недоторканності країн, самовизначення і рівноправності народів, сумлінного виконання зобов’язань представниками світової спільноти, поваги до свобод і прав людини.

У принципах міжнародного права міститься заклик в першу чергу до держав. Але в тій мірі, в якій це можливо, положення регламентують міжурядові відносини за участю інших суб’єктів.

Суверенна рівність країн

Цей принцип означає, що всі держави, виступаючи в якості суверенних утворень, незалежні один від одного і рівні. При реалізації цього положення до уваги не приймається площа території, військова та економічна міць, кількість населення, рівень соціального розвитку та інші обставини.

Державний суверенітет являє собою особливу властивість, що визнається за будь-якою країною. Воно виникає одночасно з утворенням держави і припиняється разом з його зникненням. Державний суверенітет визнається правовим символом політичної та юридичної самостійності країни, повновладдя в межах власної території, незалежності від інших держав.

Зміст суверенітету

Про суверенну рівність йдеться в 1 пункті 2 статті Статуту ООН. Зміст цього принципу розкривається в Декларації від 1970 р., а також у Заключному акті НБСЄ (стосовно до членів «гельсінського процесу»).

Суверенна рівність країн передбачає зобов’язання держав поважати незалежність і територіальну цілісність один одного. Треба зазначити, що дане зобов’язання поширюється і на інших міжнародно-правових суб’єктів.

Суверенна рівність не передбачає механічного збігу відповідальності і прав держав. Основні з них, дійсно, однакові. Однак при укладенні міжурядових угод можуть передбачатися такі обов’язки і права, які у інших учасників міжнародних правовідносин відсутні. Крім цього, представники світового співтовариства можуть за своєю ініціативою обмежувати власні юридичні можливості. При цьому, безумовно, необхідно стежити за тим, щоб суверенітет інших учасників не був обділений.

Суверенна рівність дозволяє країнам самостійно та вільно вибирати і удосконалювати політичні, культурні, соціальні, економічні системи, визначати зовнішньополітичний і внутрішньополітичний курс, вирішувати питання, що стосуються участі в міжурядових угодах і міжнародних організаціях.

Реалізація суверенітету здійснюється за допомогою здійснення незалежних актів, які відображають повновладдя в межах території відповідної держави і самостійність на світовій арені.

Принцип дотримання міжнародних зобов’язань

Він сформульований у 2 пункті 2 статті Статуту ООН. У нормі особливо підкреслюється, що члени Організації зобов’язані добросовісно виконувати зобов’язання, що випливають із загальновизнаних міжнародно-правових норм, міжурядових договорів, якщо вони ратифіковані.

Зазначений принцип поширюється не тільки на держави, але і на інших суб’єктів, які беруть участь у міждержавних відносинах.

Якщо зобов’язання, що випливають з міжурядових договорів, які суперечать приписам, закріплених Статутом ООН, пріоритетними визнаються саме положення Статуту.

Російська Федерація і принципи міжнародного права

В останній час велику актуальність набуває проблема співвідношення загальновизнаних норм, що регулюють міждержавні відносини, і положень національного законодавства. На думку ряду авторів, вона виражається не тільки в масштабному взаємному впливі принципів міжнародного права і права РФ. Останнім часом відзначається і все більше проникнення норм, визнаних світовим співтовариством, у національне законодавство.

Основи нормативного регулювання цих сфер закріплені в 4 пункті 15 статті Конституції. Згідно з нормою, міжурядові договори з участю Росії і принципи міжнародного права виступають в якості невід’ємного елементу вітчизняної юридичної системи. Це положення підтверджується вказівками НД на пленарному постанові від 1995 р. Згідно з цим актом, при відправленні правосуддя російським судам рекомендується враховувати той факт, що міжнародно-правові принципи спільно з міжурядовими угодами визнаються елементами нормативної системи РФ. Подібне положення є і в пленарному постанові ВС від 2003 р.

Специфіка реалізації міжнародно-правових принципів в рамках національного законодавства

На думку деяких дослідників, норма, визнана світовим співтовариством, при застосуванні її конкретною державою видозмінюється і тому повинна розглядатися суб’єктами внутрішньодержавного права як елемента національної юридичної системи. Інші експерти стверджують, що міжнародно-правові принципи все-таки зберігають автономність.

Американським ученим Хенкиным розглядалася роль загальновизнаних положень у розвитку інституту свобод і прав людини. Принципи міжнародного права, на його думку, спрямовують і доповнюють норми національного законодавства, сприяють усуненню прогалин конституцій і нормативних актів окремих країн. Разом з тим вони ні в якому разі не замінюють і не можуть замінити внутрішньодержавні правові положення. Отже, можливість застосування та рамки реалізації міжнародно-правових принципів повинні все ж визначатися національним законодавством.

Загальновизнані кримінально-правові норми

Для ефективної боротьби з транскордонними злочинами вироблені спеціальні принципи міжнародного кримінального права. Основні з них закріплює Статут Нюрнберзького трибуналу. Свій розвиток ці принципи отримали у Загальній декларації свобод і прав людини від 1948 р. Остаточно ці положення були закріплені в Міжнародному пакті від 1966 р.

Основними загальновизнаними кримінально-правових принципів слід вважати:

  • Право на життя – невід’ємне право будь-якої людини і охороняється законом. Нікого не можна довільно позбавити життя.
  • У державах, законодавства яких допускають смертну кару, відповідні вироки суди можуть виносити виключно за найбільш тяжкі діяння на підставі закону, який діяв на момент їх вчинення. Будь-яка людина, засуджений до вищої міри, має право просити про пом’якшення покарання або помилування.
  • Смертний вирок не може бути винесений за діяння, вчинені неповнолітніми, і не приводиться у виконання у відношенні вагітних.
  • Нікого не можна піддавати нелюдському, жорстокому поводженню чи покаранню, такому, що принижує його гідність, або тортурам. Ні над ким не можуть вчинятися наукові або медичні досліди з примусу.
  • У кожної людини є право на особисту недоторканність і свободу. Нікого не можна піддати безпідставного утримання під вартою або арешту. Заборонено позбавляти кого б то не було свободи, крім випадків, встановлених законом.
  • Кожному суб’єкту при арешті повідомляються причини затримання і пред’являється обвинувачення.
  • Кожний затриманий чи заарештований чоловік доставляється до судді або іншій уповноваженій особі, наділеному законом правом відправляти правосуддя, і має право на судовий розгляд в розумні строки або на звільнення. Перебування осіб, які очікують розгляду кримінальної справи, під вартою не може бути загальним правилом. При цьому звільнення зможе залежати від надання гарантії явки на суд у будь-якій стадії, а при необхідності – на винесення вироку.
  • Будь-який чоловік, який став жертвою незаконного поміщення під варту або арешту, може вимагати компенсацію, що має позовну силу.
  • Всім суб’єктам, позбавленим волі, гарантується гуманне ставлення, повага їх гідності та честі.
  • Нікого не можна позбавити волі тільки тому, що він не в змозі виконати якесь зобов’язання.
  • Всі люди рівні перед судом і трибуналом. Кожен наділяється правом на розгляд будь-якого обвинувачення, пред’явленого йому, на публічне і справедливий розгляд незалежним, компетентним, безстороннім судом. будь-яка постанова, винесене по справі має бути публічним. Виняток становлять випадки, коли інтереси осіб, які не досягли 18 років, вимагають іншого або коли справа пов’язана з матримониальными (подружніми) спорами або опікою над дитиною.
  • Гарантії для обвинувачених

    Кожен суб’єкт при розгляді пред’явленого кримінального обвинувачення може розраховувати на:

  • Докладний і своєчасне повідомлення на мові, якою він володіє (або який розуміє) про заснування і характер обвинувачення.
  • Достатній час і можливості для підготовки захисту і зустріч з адвокатом.
  • Розгляд справи без невиправданої затримки і в його присутності.
  • Захист або допомога адвоката, у тому числі призначеного судом.
  • Звільнення від примусу до дачі показань проти себе чи до визнання своєї вини.
  • Перегляд вироку вищим судом.
  • Міжнародні кримінально-правові принципи закріплюють та інші гарантії для суб’єктів, підозрюваних у військових злочинах.

    Спеціальні кримінально-правові положення

    Притягнення до відповідальності допускається виключно за ті діяння, які визнаються злочинами у відповідності з міжнародними кримінально-правовими нормами на момент їх вчинення.

    Особливе значення на практиці має принцип невідворотності відповідальності. Згідно йому, винний повинен бути покараний незалежно від того, встановлена санкція за вчинене ним діяння в національному законодавстві чи ні. Реалізація цього принципу означає і неухильне дотримання прав суб’єкта на своєчасне розгляд його справи і захист.

    Заборона на повторне засудження

    Принцип неможливості вторинного про судження за одне і те ж діяння має деякі особливості. У Римському статуті зазначено, що ніякої суб’єкт, судимий за злочини проти людяності, геноцид, військові посягання, агресію проти держави, не може бути засуджений Міжнародним судом повторно, за винятком випадків, коли розгляд в національному суді:

  • Служило для огородження відповідної особи від відповідальності за посягання, що підпадають під юрисдикцію Міжнародного суду.
  • За іншими ознаками не було здійснено неупереджено та незалежно, проводилося так, що не могло відповідати меті піддати винного правосуддя.
  • Зазначені положення дістали принципове значення після вступу Статуту в дію з 1 липня 2002 р. Ці приписи вказують на можливість порушення нового переслідування Міжнародним судом за посягання, підсудні йому і містять ознаки транскордонних злочинів, якщо такі діяння не отримали необхідної оцінки національними судовими інстанціями.