Русь в період феодальної роздробленості: історія, етапи, цікаві факти

Один з найдраматичніших періодів в історії Русі – період феодальної роздробленості, інакше званий «питомою». Він характеризувався міжусобними війнами, залежністю від татаро-монгол та розпад Русі на окремі князівства. Століттями періоду феодальної роздробленості на Русі є XII-XV століття включно. Він тривав близько 350 років. До середини XII ст. у державі існувало близько 15 князівств, а також земель. У XII-XIII століттях їх нараховувалося вже 50, а в XIV – цілих 250. У кожному з них правил окремий клан Рюриковичів.

Дещо сповільнити цей процес вдалося Володимиру Мономаху, а потім і його сина Мстислава Великого, який продовжував політику свого батька щодо збереження досягнутого. Однак після відходу з життя Мстислава почалися міжусобні війни. Далі ми поговоримо про Русі в період феодальної роздробленості коротко.

Причини роздробленості

Під періодом феодальної роздробленістю Русі, роки якого вказані вище, дослідники розуміють час, коли на території, де раніше існувала Київська Русь, утворилися і діяли кілька сотень окремих держав.

Така роздробленість стала закономірним підсумком розвитку суспільства (економічного і політичного) у попередній період – період ранньофеодальної монархії. Поговоримо про найбільш значних причини цього явища в житті Давньоруської держави.

Серед економічних причин настання періоду феодальної роздробленості Стародавньої Русі знаходяться:

  • Успіхи в обробці землі.
  • Розвиток ремесел (існувало понад 60 спеціальностей) і торгівлі, зростання міст як центрів осереддя цих видів діяльності і як територіальних центрів.
  • Панування натуральної системи господарювання.
  • До політичних причин відносяться такі, як:

  • Прагнення передати багатства, «отчини», в руки свого сина, зробити його спадкоємцем.
  • Бажання військової еліти, що перетворюється бояр-землевласників, тобто феодалів, розширити свої володіння і отримати самостійність.
  • Формування імунітетів шляхом передачі Київським князем васалам таких прав, як право суду і збору податків.
  • Перетворення данини в феодальну ренту. Якщо данина сплачувалася князю за військову захист, то рента виплачується власнику за користування землею.
  • Остаточне оформлення дружини в апарат влади.
  • Зростання могутності деяких феодалів, які не бажають підкорятися Києву.
  • Занепад Київського князівства внаслідок половецьких набігів кочівників.
  • Особливості періоду

    Однією з важливих особливостей Київської Русі у період феодальної роздробленості була наступна. Подібні періоди переживали всі великі держави Західної Європи, але там двигуном процесу в основному була економіка. Тоді як на Русі в період феодальної роздробленості головною була політична складова. Для отримання матеріальної вигоди місцевим князям і боярам було необхідно здобути політичну незалежність, зміцнитися на території власного уділу, придбати суверенітет. Основну силу процесу роз’єднання являло боярство.

    На першому етапі феодальної роздробленості вона сприяла розвитку землеробства по всій руській землі, розквіту ремесел, бурхливому розвитку торгового справи, зростанню міських утворень. Але в силу того, що на безкрайньому просторі Східно-Європейської рівнини проживало велика кількість племен, що мали і слов’янське, і неслов’янської походження, які перебували на різних стадіях розвитку, це сприяло децентралізації державного устрою.

    Питома сепаратизм

    Удільні князі, а також місцева знать – бояри – з плином часу стали руйнувати фундамент під державним будівлею своїми сепаратистськими діями. Хоча їх прагнення стати більш незалежними від Великого князя зрозуміло, адже центр розвивався за рахунок інших районів держави, часто фактично ігноруючи їх нагальні потреби. Однак негативною стороною такого прагнення до незалежності стало небачене прояв егоїзму з обох сторін, що призводило зрештою до анархічних настроїв. Ніхто не хотів поступатися своїми інтересами – ні Київський князь, ні удільні князі.

    Часто такі інтереси носили характер конфронтаційних, і засобами розв’язання конфліктів ставали прямі зіткнення, змови, підступи, інтриги, жорстокі війни, братовбивство. Це неминуче призводило до подальших міжусобиці, суперечок за землі, торговельні вигоди, князівські титули, спадщини, міста, данини – одним словом, за важелі впливу і панування – владні та економічні.

    Занепад центральної влади

    Для того щоб утримати від розпаду державний організм, необхідна була сильна влада. Однак, в силу зазначених причин, Київський князь вже не був здатний повноцінно керувати з центру політикою князів на місцях. Все більше з них йшло з-під його влади. У 30-ті роки XII століття контролювалася центром лише територія, що прилягала до столиці.

    Удільні князі, відчуваючи слабкість центральної влади, вже не хотіли ділити з нею свої доходи, а місцеве боярство самим активним чином підтримувала їх у цьому. Крім того, місцевим боярам потрібні самостійні місцеві князі, що також допомагало утворення власних окремих державних структур і відмирання центральної влади як інституту.

    Ослаблення перед обличчям загарбників

    Проте з часом безперервні усобиці, що спостерігалися між князями, стали причиною виснаження сил руських земель, ослаблення обороноздатності перед лицем зовнішнього ворога.

    Постійна ворожнеча і роз’єднаність призвели до того, що багато князівства Русі в період феодальної роздробленості перестали існувати. Але найголовніше, що це стало причиною неймовірних народних страждань, викликаних монголо-татарською навалою.

    Три центри

    Серед нових держав, які склалися після Київської Русі у період феодальної роздробленості, було три самих великих, це два князівства – Володимиро-Суздальське, Галицько-Волинське і Новгородська республіка. Вони стали політичними хрещеними Києва. Тобто їм випала роль стати центрами тяжіння загальної російської життя.

    У кожній із зазначених земель у період феодальної роздробленості Русі сформувалася своя оригінальна політична традиція, кожної була притаманна власна політична доля. У кожної з земель у майбутньому часу існувала можливість перетворитися на центр об’єднання усіх інших земель. Однак ситуація суттєво ускладнилася з навалою Батия на Русь у 1237-1240 роках, поклала початок монголо-татарському ігу.

    Страждання народу

    Незважаючи на те, що боротьба проти ярма почалася з самого моменту його встановлення, воно мало для Русі у період феодальної роздробленості найтяжчі наслідки. У 1262 році в безлічі російських міст відбулися повстання проти бессерменов – відкупників ординської данини. У підсумку вони були вигнані, а данина стала збиратися і отвозиться в Золоту Орду самими князями. Однак, незважаючи на постійні акти опору, тривали масові вбивства і полону російських людей.

    Величезний збиток був нанесений міст, ремесел, культури, більше ніж на сторіччя було припинено кам’яне будівництво. Крім того, ординські хани створили цілу систему пограбування завойованій ними країни у вигляді стягнення регулярної данини. Всього ними збиралося 14 видів «тягот» і «даней», які виснажували економіку Русі, не даючи їй відійти від спустошення. Постійна витік срібла, що був основним грошовим металом на Русі, була перешкодою на шляху розвитку ринкових відносин.

    Владу ординських ханів над руськими землями призводила до посилення феодального гніту. Народ потрапив під подвоєну експлуатацію – і з боку місцевих, і з боку монголо-татарських феодалів. Щоб не дозволити країні об’єднатися, хани проводили політику розпалювання феодальних усобиць.

    Держава Русі періоду феодальної роздробленості

    Із сказаного видно, що феодальна роздробленість сприяла завоювання Русі татаро-монголами, а це завоювання, в свою чергу, сприяло консервації на тривалий період феодального характеру економіки, посилення відособленості руських земель, ослаблення західних і південних князівств. Як результат, вони стали частиною Великого князівства Литовського – ранньофеодальної держави, яка виникла в XIII столітті. В часі картина входження виглядала наступним чином:

    • У кінці XIII ст. – Турово-Пінське і Полоцьке князівства.
    • У середині XIV ст. – Волинське.
    • У 2-й половині XIV ст. – Чернігівське й Київське.
    • На початку XV ст. – Смоленське.

    У підсумку російська державність (перебувала під сюзеренітетом Золотої Орди) збереглася лише на Володимиро-Суздальській землі, а ще в Муромській, Рязанської і Новгородської.

    Саме Північний Схід Русі, починаючи приблизно з 2-ї половини XIV століття, став ядром утворення Російської держави. Це поклало початок відходу від старої політичної структури, характеризовавшейся наявністю самостійних князівств Русі в період феодальної роздробленості. Як вже було сказано, вони керувалися різними представниками роду Рюриковичів, а в їх склад входили васальні, більш дрібні князівства.

    Право Русі в період феодальної роздробленості

    Після захоплення російських земель монголо-татарами Русь стала однією зі складових частин Золотої Орди. Пануюча там система домінування над Руссю (політична і економічна) розглядається як золотоординське ярмо. Всі суверенні права були захоплені верховним правителем – ханом Золотої Орди, якого росіяни називали царем.

    Князі, як і раніше, панували над місцевим населенням. Зберігся колишній порядок спадкування, але тільки якщо існувало згоду Орди. Князі почали їздити туди, щоб отримати ярлик на князювання. Влада князів була побудована у систему, згідно з якою керувалася імперія монголів, яка передбачала жорстко фіксоване підпорядкування.

    При цьому питомі князі були у підпорядкуванні князів старших, ті, в свою чергу, підпорядковувалися Великому князеві (хоча це і було лише формальністю). А останній цілком реально залежав від ординського хана, рахуючись його «улусником».

    Дана система сприяла зміцненню авторитарних традицій, властивих Північно-Східної Русі. Будучи абсолютно безправними перед обличчям хана, князі могли повністю розпоряджатися своїми підданими. Віче як інституту влади втратило своє значення, так як єдиним джерелом влади тепер був ханський ярлик. Дружинники і бояри поступово перетворювалися у рабів, які цілком залежали від милості князя.

    Ярлик на князювання

    В 1243 р. князь Ярослав Всеволодович, який правив у Володимирі, отримав спеціальну грамоту від Батия. Вона свідчила про дозвіл йому правити на Русі від імені хана. Це дозвіл отримало форму так званого ярлика на велике князювання. Дана подія для подальшої історії Русі мало дуже велике значення. Те, що князю вперше було дано право стати представником інтересів Золотої Орди в руських землях, означало визнання повної залежності від монголо-татар, а також включення Русі до складу імперії монголів.

    Коли Ярослав Всеволодович залишав ставку Батия, він був змушений залишити свого сина Святослава в якості заручника. Така практика великої монгольської імперії мала широке розповсюдження. У взаєминах Русі і Золотої Орди вона надовго стане нормою.

    Культурний аспект

    Культура Русі періоду феодальної роздробленості має свої відмітні особливості. Це пояснюється двоїстістю її витоків. Першим з них було язичницький світогляд східних слов’ян, яке за своїм складом було багатокомпонентним. Адже давньоруська народність формувалася за участю таких етносів, як балтський, тюркський, угро-фінська, тюркська, нормандський, іранський.

    Друге джерело – це східно-християнська патристика, що представляє собою сукупність богословських ідей, доктрин і творів церковної писемності.

    Прийняття Руссю християнства як офіційної ідеології сприяло витісненню язичницького бачення світу на периферію свідомості. При цьому вітчизняна думка вбирала і творчо переробляла установки, теоретичні положення і концепції східного християнства. Це робилося нею допомогою засвоєння візантійської та південнослов’янської культур.

    Як відомо, Візантія, хранителька античного спадщини, була найбільш розвиненою з країн раннього Середньовіччя. Від неї Руссю було отримано велику кількість понять, імен і образів, які були для всієї європейської культури, яка вийшла з еллінської цивілізації, основоположними.

    Проте сприйняті вони були не в чистому вигляді і не повністю, а лише частково і через призму християнства. Це пояснювалося тим, що володіння грецькою мовою не було долею багатьох, а існували на той момент переклади стосувалися, насамперед, масиву літератури про святих батьків.

    Джерела античної думки

    Що стосується творів античних філософів, то вони були відомі здебільшого фрагментарно, за переказами і збірників, іноді тільки по іменах. Одним з таких був візантійський збірник «Бджоли», що включав в себе вислови філософського і релігійного характеру. Його поява дослідники відносять до XI-XII століття, а в якості автора оригінального грецького видання вони розглядають Антонія Мелісу – грецького християнського ченця і духовного письменника. На Русі ця книга була видана в XIII столітті.

    Це був один з головних джерел, що дають уявлення про філософію стародавніх греків і політичної думки Античності в Древній Русі. Серед витягів, які містяться у «Бджолі», є рядки зі Святого Письма, що належать перу таких авторів, як:

    • Іоанн Богослов.
    • Василій Великий.
    • Іоанн Златоуст.

    З античних авторів у збірнику представлені такі, як:

    • Аристотель.
    • Анаксагор.
    • Піфагор.
    • Демокрит.
    • Сократ.
    • Плутарх.
    • Софокл.
    • Еврипід.

    Є також і висловлювання, авторами яких, за переказами, є царські особи. Це:

    • Олександр Македонський.
    • Філіпп, його батько.
    • Агесилай і Леонід, царі Спарти.
    • Алківіад, державний діяч Афін.
    • Дарій, Артаксеркс, Кір, Крез, царі Сходу.

    В якості одного з винятків можна привести твір давньогрецького філософа Эпиктета «Энхидрион», яке носив детальний характер і було забезпечено коментарями Максима Сповідника. Воно було переведене на Балканах і вийшло під назвою «Сотницы», під яким і було введено в побут ченців як аскетичного настанови.