«Відлуння» – це одне з найбільш коротких віршів Пушкіна. Він написав його в 1831 році, а після видав в альманасі «Північні квіти». Цей вірш був написаний, коли поет ще був щасливий, що мав можливість спілкуватися з сім’єю, друзями і замислюватися про те, яка ж його роль в цьому тлінному світі.
Напрямок та жанр
Вірш «Відлуння» Пушкіна належить до філософської лірики і є гідним зразком реалістичної поезії. Воно повністю розкриває сутність поета, порівнюючи його дії з таким явищем, як луна. Коли-то реалісти прозаїки написали, що письменник відтворює пером все, що бачить. Пушкін використовує у своєму порівнянні образ звуку. Але суть від цього не змінюється: письменник і/або поет – це ті люди, що відображають життя.
Тема
Олександр Пушкін був одним з перших російських ліриків, які задавалися питанням про роль поета. У вірші «Ехо» Пушкін порівнює себе і всіх літераторів з явищем луни, що на кожен звук народжує відгук у порожньому повітрі. Сучасні поети глибоко відчували суспільні зміни і висловлювали свої думки щодо того, що відбувається рифмованными рядками. Нехай не завжди об’єктивно, але досить щиро в роботах письменників і поетів луною відгукуються події сьогодення.
Правда, сенс більшості віршів не кожен зможе зрозуміти, так, і суспільство завжди буде сумніватися в їх важливість і необхідність. Тому, описуючи особливості луни, Пушкін не забув відзначити, що воно відгукується на будь-який звук, проте цього ніхто не помічає.
Тобі ж немає відкликання… Такий і ти, поет!
Цим виразом автор тільки підкреслює, що поету не варто розраховувати на гідне до себе ставлення з боку громадськості.
Але більше всього Пушкіна турбує, що ті, хто може змінити державний лад, скасувати кріпосне право і зробити життя простих людей, краще закривають очі на заклики поетів. Так само, як і луна, поетів чують, але не сприймають всерйоз.
Композиція і рима
У цьому вірші рядки, звернені до відлуння, хоча синтаксично це звернення відсутня. Тільки по заголовку зрозуміло, з ким говорить ліричний герой, якщо прибрати назву, то вірш перетвориться на загадку.
Останнє речення є висновком всього вірша. Композиційною основою тут виступає психологічний паралелізм. Тобто автор зіставляє ехо як природне явище з роллю поета.
Щоб висловити таку складну філософську думку, Пушкіну довелося вдатися до складної форми – секстинам. Тут простежується рідкісна для секстин рифмовка: ааабаб. До того ж всі чоловічі рими, а це створює особливий ритм.
Саме короткий вірш Пушкіна «Ехо» побудоване як загадка: що тут описується, але що саме, поет не називає. Пушкін, як і личить справжньому генієві, відбив невблаганний самотність поета. В яку б епоху той не творив, він завжди буде відторгнутий суспільством.
