Діагностика
Як правило, набагато складніше поставити діагноз при хронічних формах пієлонефриту. Діагностика ускладнюється прихованим перебігом хвороби. Відомості про інших хворобах дозволяють уточнити причини розвитку цієї патології. Частіше при діагностиці лікарів цікавить наявність або відсутність таких аномалій:
- Патології нирок і сечовивідних органів.
- Запальні захворювання жіночої статевої системи.
Хронічний необ’єктивний пієлонефрит найчастіше проходить слабко вираженої симптоматикою, що ускладнює його виявлення. Діагностика в таких випадках заснована на результатах лабораторних і інструментальних методів дослідження. Фізичний огляд може не виявити патологічні процеси в нирках. Він полягає в об’єктивному обстеженні на наявність блідості шкірних покривів, набряків обличчя і повік, дискомфорт при ударах по поперекової області, а також сприяє виявленню візуальної інтоксикації.
Лабораторні дослідження хронічного пієлонефриту (МКБ-10: N 11) у пацієнтів полягають в наступних аналізах:
- Загальний аналіз сечі. При ньому виявляють кількісний показник лейкоцитів у крові.
- Аналіз сечі методом Зимницьким. За результатами оцінюють функціональний стан нирок, визначають кількість і щільність сечі в різний час доби.
- Загальний аналіз крові спрямований на визначення кількості гемоглобіну, швидкості осідання еритроцитів і клітинного складу крові.
- Біохімічний аналіз крові, при якому виявляють наявність зміни електролітного складу крові.
Інструментальне обстеження у пацієнтів полягає в наступному:
- УЗД нирок дозволяє провести дослідження як внутрішньої сторони нирки, так і її оболонки.
- УЗД судин оточуючих нирок дозволяють оцінити порушення кровотоку ниркової оболонки.
- Рентгенівське дослідження (в тому числі комп’ютерна томографія) дає змогу визначити масштабні аномалії нирок і сечовивідних шляхів, наприклад зміна розміру або форми органів.
- МРТ проводять у пацієнтів, яким протипоказано введення контрастних речовин в організм.
Хронічний пієлонефрит (МКБ-10: N 11) за ознаками схожий з хронічним гломерулонефритом, що ускладнює постановку діагнозу при використанні перерахованих вище методів. Тому диференціальна діагностика заснована на сукупності даних анамнезу, які повторно уточнюються перерахованими вище методами. При такій діагностиці велику увагу приділяють дослідженням осаду сечі, а саме визначення його бактеріологічного складу.
