В 1941 році, на підставі домовленості між керівництвом Радянського Союзу і які перебували в Лондоні польським урядом у вигнанні було створено військове формування, яке отримало, по імені свого командира, назву «Армія Андерса». Воно було повністю укомплектовано з громадян Польщі, з різних причин, які перебували на території СРСР, і призначалося для ведення спільних дій з частинами Червоної армії проти фашистів. Однак цим планам не судилося здійснитися.
Створення в СРСР польської дивізії
На початку листопада 1940 року нарком внутрішніх справ Л. П. Берія виступив з ініціативою створення з числа польських військовополонених дивізії, для здійснення бойових операцій на території Польщі у Другій світовій війні. Отримавши схвалення з боку В. В. Сталіна, він розпорядився доставити з місць ув’язнення велику групу польських офіцерів (в тому числі і 3-х генералів), які висловили бажання взяти участь у визволенні своєї батьківщини.
В рамках реалізації наміченої програми, 4 червня 1941 року уряд СРСР прийняв рішення про створення стрілецької дивізії № 238, до складу якої повинні були увійти як поляки, так і особи інших національностей, які володіють польською мовою. Комплектування особового складу доручили полоненому генералу З. Берлингу. Проте, з ряду причин, створити дивізію до нападу Німеччини на Радянський Союз не вдалося, і зважаючи надзвичайної ситуації, що склалася після 22 червня, керівництво країни було змушене піти на співпрацю з польським урядом у вигнанні, очолюваним генералом Ст. Сікорським.
Важка обстановка перших днів війни спонукала В. В. Сталіна до створення на території СРСР цілого ряду національних військових частин, що формувалися з чехів, югославів, поляків і т. д. Вони озброювалися, забезпечувалися продуктами, обмундируванням і всім необхідним для участі в бойових діях. При наявності власних національних комітетів, ці підрозділи знаходилися в оперативному підпорядкуванні Верховного командування РСЧА
Договір, підписаний у Лондоні
У липні 1941 року В Лондоні відбулася спільна нарада, в роботі якого взяли участь: британський міністр закордонних справ Іден, польський прем’єр Ст. Сікорський і посол Радянського Союзу В. М. Травневий. На ньому була досягнута офіційна домовленість про створення на території СРСР великого формування армії Польщі, що представляє собою автономну одиницю, але при цьому виконує накази, що виходять від радянського керівництва.
Тоді ж було підписано угоду про відновлення між Польською республікою і СРСР дипломатичних відносин, розірваних в результаті подій, які сталися після прийняття сумнозвісного пакту Молотова-Ріббентропа. У цьому документі передбачалася також амністія всім громадянам Польщі, які перебували в той час на території Радянського Союзу в якості військовополонених або зазнали ув’язнення на інших, достатньо вагомих підставах.
Через два місяці після описуваних подій – у серпні 1941 року був призначений командувач новоствореного військового формування. Ним став генерал Владислав Андерс. Це був досвідчений воєначальник, виражав, до того ж, своє лояльне ставлення до сталінського режиму. Підпорядковані йому військові сили стали іменуватися «Армією Андерса». Під цією назвою вони і увійшли в історію Другої світової війни.
Матеріальні витрати і організаційні складності
Практично всі витрати по створенню та приведення у бойову готовність армії Польщі, чисельність якої склала на перших порах 30 тис. чоловік, були покладені на радянську сторону, і лише незначну їх частину покрили країни антигітлерівської коаліції: США і Великобританія. Загальна сума безпроцентної позики, наданого Сталіним польському уряду, склала 300 млн. руб. Крім того, додатково було асигновано 100 млн. крб. для надання допомоги польським біженцям, рятувати від фашистів на території СРСР, і 15 млн. руб. безповоротної позики уряд СРСР виділив на допомогу офіцерам.
В якості уповноваженого з питань, пов’язаних з формуванням польської армії, був призначений генерал-майор А. П. Панфілов. У серпні 1941 року їм було затверджено запропонований польською стороною порядок всіх майбутні організаційних робіт. Зокрема, передбачалося, що комплектування особового складу частин і підрозділів повинно проводитися на добровільній основі, так і за призовом. З цією метою в таборах НКВС, де утримувалися польські військовополонені, були організовані призовні комісії, членам яких ставилося в обов’язок суворо контролювати контингент осіб, які вступали в армію, і при необхідності відхиляти неугодні кандидатури.
Спочатку планувалося створити дві піхотні дивізії, чисельністю по 7-8 тис. чоловік, а також резервну частина. Особливо наголошувалося, що терміни формування повинні були бути гранично короткими, так як обстановка вимагала їх якнайшвидшої перекидання на фронт. Конкретні терміни не вказувалися, оскільки вони залежали від надходження обмундирування, озброєння та інших матеріальних запасів.
Труднощі, що супроводжували формування польської армії
Зі спогадів учасників подій тих років відомо, що, незважаючи на досягнуту раніше домовленість, НКВС аж ніяк не поспішав надавати польським громадянам обіцяну амністію. Більш того, за особистою вказівкою Берії, режим у місцях ув’язнення був посилений. В результаті, після прибуття до табору призовних комісій переважна більшість ув’язнених висловило бажання вступити до лав армії генерала Андерса, вбачаючи в цьому єдино можливий шлях до звільнення.
Бойові підрозділи, що формувалися на основі договору з польським урядом у вигнанні, цілком складалися з осіб, за плечима яких залишилося тривале перебування у в’язницях, таборах і спецпоселеннях. Більшість з них було вкрай виснажене і потребувала медичної допомоги. Але й ті умови, в яких вони опинилися, вступивши до новоствореної армії, були вкрай важкими.
Опалювальних бараків не було, і з настанням холодів люди змушені жити в наметах. Продовольчі пайки їм виділялися, але їх доводилося ділити з цивільними особами, в основному, жінками та дітьми, також стихійно прибували до місць формування військових частин. Крім того, гостро не вистачало медикаментів, будівельних матеріалів і транспортних засобів.
Перші кроки до погіршення взаємовідносин
Починаючи з середини жовтня 1941 року, поляки неодноразово зверталися до радянського уряду з проханням взяти під більш жорсткий контроль створення польських збройних формувань і, зокрема, поліпшити їх постачання продовольством. Крім того, прем’єр Ст. Сікорський виступив з ініціативою створення додаткової дивізії на території Узбекистану.
Зі свого боку, радянський уряд, через генерала Панфілова, відповіло, що через відсутність необхідної матеріальної бази не може забезпечити створення польського збройного контингенту, чисельністю понад 30 тис. осіб. У пошуках рішення проблеми, Ст. Сікорський, який перебував раніше в Лондоні, поставив питання про передислокацію основної частини польської армії в Іран, на територію, підконтрольну Великобританії.
У жовтні 1941 року стався інцидент, що став причиною різкого погіршення ставлення радянського уряду до продовжувала формуватися частин армії Андерса. Історія ця не отримала свого часу належного освітлення, і багато в чому залишається не зрозумілою до цього дня. Справа в тому, що, за наказом генерала Андерса, група його офіцерів прибула до Москви, нібито, для вирішення ряду організаційних завдань. Однак незабаром посланці польського командуючого нелегально перейшли лінію фронту, і, прибувши до Варшави, вступили в контакт з німцями. Про це стало відомо радянській розвідці, але Андерс поспішив оголосити офіцерів зрадниками, знімаючи з себе всяку відповідальність за їх дії. Тема була закрита, але підозри залишилися.
Підписання нової угоди про дружбу та взаємодопомогу
Подальший розвиток подій було наприкінці листопада того ж року, коли до Москви з Лондона прибув прем’єр-міністр Польщі Ст. Сікорський. Метою візиту глави уряду у вигнанні були переговори щодо формування армії Андерса, а також заходи щодо поліпшення становища його співвітчизників із числа цивільних осіб 3 грудня він був прийнятий Сталіним, після чого відбулося підписання чергового договору про дружбу і взаємодопомогу між Радянським Союзом і Польщею.
Важливими елементами досягнутої угоди були: збільшення чисельності армії Андерса з 30 до 96 тис. осіб, формування в Середній Азії семи додаткових дивізій і переміщення на територію Ірану всіх поляків, не включених до складу збройних сил. Для Радянського Союзу це спричинило за собою нові матеріальні витрати, оскільки Великобританія на підставі ухилилася від взятого раніше зобов’язання щодо постачання додаткового контингенту польської армії продовольством і медикаментами. Тим не менш, військове обмундирування для поляків союзниками по антигітлерівській коаліції було поставлено.
Підсумком відвідування Ст. Сікорським Москви стало постанову, прийняту 25 грудня 1941 року Державним комітетом оборони СРСР. У ньому докладно вказувалося кількість створюваних дивізій, їх загальна чисельність (96 тис. осіб), а також місця тимчасової дислокації – ряд міст Узбецькою, Киргизькою та Казахської РСР. Головний штаб ЗС Польщі на території СРСР мав розміщуватися в селищі Вревська Ташкентської області.
Відмова поляків від взаємодії з Червоною армією
До початку 1942 року була повністю завершена підготовка кількох дивізій, що входили до складу польської армії, і генерал Панфілов звернувся до Андерсу з вимогою відправити одну з них на фронт на допомогу захисникам Москви. Однак, з боку польського командування, підтриманого Ст. Сікорським, пішов категоричну відмову, мотивовану тим, що участь польської армії в бойових діях буде можливо лише після завершення підготовки всього її складу.
Ця картина повторилася і в кінці березня, коли керівництво країни знову зажадало відправки на фронт завершила до того часу свого формування, армії Андерса. На цей раз польський генерал навіть не вважав за потрібне розглядати це звернення. Мимоволі виникала підозра, що поляки навмисно затягують свій вступ у війну на боці СРСР.
Воно посилилося після того, як у квітні того ж року Ст. Сікорський, відвідавши Каїр, і, зустрівшись з командувачем британськими збройними силами на Близькому Сході, пообіцяв передати в його розпорядження всю армію Андерса. Побіжного прем’єра нітрохи не бентежило, що формування і підготовка цього 96-тисячного контингенту військ проходила на території СРСР і практично за рахунок його народу.
До квітня 1942 року на територіях республік Середньої Азії було близько 69 тис. польських військовослужбовців, включаючи 3100 офіцерів і 16200 представників нижчих чинів. Збереглися документи, в яких Л. П. Берія доповідав В. В. Сталіну про те, що серед особового складу ЗС Польщі, розміщених на території союзних республік, переважають антирадянські настрої, що охопили як рядовий, так і офіцерський склад. Крім того, на всіх рівнях відкрито виражається небажання йти в бій разом з частинами Червоної армії.
Ідея перекидання польських військ на Близький Схід
Зважаючи на те, що дотримання інтересів Великобританії на Близькому Сході виявилося під загрозою, а передислокація туди додаткових збройних сил була утруднена, Уїнстон Черчилль вважав найбільш прийнятним використовувати для охорони нафтових районів та інших важливих стратегічних об’єктів польських військовослужбовців армії Андерса. Відомо, що ще в серпні 1941 року в бесіді з В. Сікорським він настійно рекомендував йому домогтися переміщення польських військ в райони, де вони могли б контактувати з частинами збройних сил Великобританії.
Незабаром після цього генерал Андерс і посол Польщі в Москві С. Кіт отримали з Лондона вказівку під будь-яким приводом домогтися переведення армії в район Близького Сходу, Афганістану або Індії. При цьому, прямо вказувалося на неприпустимість використання польських військ у спільних діях з радянською армією, і необхідність огородження їх особового складу від комуністичної пропаганди. Оскільки подібні вимоги повністю відповідали особистим інтересам самого Андерса, він став шукати шляхи їх якнайшвидшого виконання.
Евакуація польських збройних сил з території СРСР
В останніх числах березня 1942 року був здійснений перший етап передислокації армії Андерса в Іран. Разом з військовими, яких відбуло близько 31,5 тис. осіб, територію СРСР залишили приблизно 13 тис. поляків з числа цивільних осіб Приводом для перекидання на Схід настільки значного числа людей послужив указ радянського уряду про зменшення кількості продовольства, що відпускається польським дивізіям, командування яких наполегливо відмовлявся від участі в бойових діях.
Безкінечні зволікання з відправкою на фронт вкрай дратували не тільки генерала Панфілова, але і самого Сталіна. Під час зустрічі з Андерсом, відбулася 18 березня 1942 року, він заявив, що надає можливість довіреним йому дивізіям покинути межі СРСР, оскільки практичної користі в боротьбі з фашистами від них все одно немає. У той же час, він підкреслив, що позиція, зайнята главою уряду у вигнанні Ст. Сікорським, після розгрому Німеччини, буде вкрай негативно характеризувати роль Польщі у Другій світовій війні.
Наприкінці липня того ж року Сталін підписав план повної евакуації з території СРСР залишилися до того часу військовослужбовців польської армії, а також цивільних осіб Після вручення цього документа Андерсу, той задіяв для його реалізації всі наявні в його розпорядженні резерви.
Однак, незважаючи на антирадянські настрої, що охопили переважну більшість поляків, серед них знайшлося чимало осіб, які відмовилися евакуюватися в Іран, і служити інтересам британських нафтових корпорацій. З них згодом була сформована окрема стрілецька дивізія імені Тадеуша Костюшки, покрывшая себе бойовою славою і посіла гідне місце в історії Польської Народної Республіки.
Перебування польського військового контингенту в Ірані
Коли в 1939 році польська армія зазнала нищівний розгром, частина її військовослужбовців бігла на Близький Схід й осіла в Лівії. З них, за розпорядженням британського уряду, була сформована так звана Бригада карпатських стрільців, яку потім ввели до складу армії Андерса й перетворено в окрему піхотну дивізію. Крім того, сили поляків в Ірані поповнилися спішно створеної танкової бригадою, а також кавалерійським полком.
Повністю евакуація підлеглих Андерсу збройних сил і примикали до них цивільних осіб була завершена на початку вересня 1942 року. На цей час чисельність військового контингенту, перебазированного в Іран, склала понад 75 тис. осіб. До них долучилося майже 38 тис. цивільних осіб. надалі, багатьох з них перемістили в Іраку і Палестини, причому, по прибутті на Святу Землю, з армії Андерса відразу дезертирувала близько 4 тис. євреїв, які служили в ній разом з представниками інших національностей, але побажали скласти зброю, опинившись на своїй історичній батьківщині. Згодом вони стали громадянами суверенної держави Ізраїль.
Важливим моментом в історії армії, як і раніше знаходилася в підпорядкуванні Андерса, стало її перетворення у 2-й Польський корпус, який увійшов до складу британських збройних сил на Близькому Сході. Це подія сталася 22 липня 1943 року. До того моменту чисельність його військовослужбовців становила 49 тис. осіб, на озброєнні яких було близько 250 артилерійських знарядь, 290 одиниць протитанкового та 235 одиниць зенітного озброєння, а також 270 танків і значна кількість автомобілів різних марок.
2-й Польський корпус в Італії
Зважаючи необхідності, продиктованої оперативною обстановкою, яка склалася до початку 1944 року, частини польських збройних сил, дислоцировавшиеся до цього часу на Близькому Сході, були спішно перекинуті в Італію. Причиною тому послужили безуспішні спроби союзників прорвати оборонну лінію німців, що прикривала з півдня підступи до Риму.
В середині травня почався її четвертий штурм, в якому брав участь і 2-й Польський корпус. Одним з основних опорних пунктів в оборону німців, що отримав згодом назву «Лінії Густава», був монастир Монте-Кассіно, який перебував поблизу узбережжя, і перетворений в добре укріплену фортецю. В ході його облоги і подальшого штурму, тривали майже тиждень, поляки втратили 925 чоловік убитими і понад 4 тис. пораненими, але, завдяки їх героїзму, військам союзників був відкритий шлях до італійської столиці.
Характерно, що до кінця Другої світової війни чисельність корпусу генерала Андерса, як і раніше знаходився в Італії, зросла до 76 тис. осіб за рахунок поповнення його особового складу поляками, раніше служили в рядах Вермахту. Зберігся цікавий документ, що свідчить про те, що серед військовослужбовців німецької армії, взятих в полон англійцями, виявилося близько 69 тис. осіб польської національності, переважна більшість яких (54 тис. осіб) висловили бажання продовжити війну на боці радянських військ. Саме з них і складалося поповнення 2-го Польського корпусу.
Розпуск польських збройних формувань
За наявними даними, корпус під командуванням Ст. Андерса, борючись на боці держав антигітлерівської коаліції, розгорнув широку антирадянську діяльність, спрямовану проти встановлення в післявоєнній Польщі комуністичного режиму. За допомогою шифрованого радіозв’язку, а також таємних кур’єрів, які направлялися до Варшави, було встановлено зв’язок з членами антикомуністичного та антирадянського підпілля польської столиці. Відомо, що в своїх посланнях до них Андерс іменував армію Радянського Союзу «новим окупантом» і закликав до рішучої боротьби з нею.
У липні 1945 року, коли вже залишилися позаду жахи Другої світової війни, членів польського уряду у вигнанні та їх главу Ст. Сікорського чекало дуже неприємне звістка: колишні союзники Великобританія і США раптом відмовилися визнавати їх легітимність. Таким чином, політикани, розраховували на захоплення вищих керівних постів у повоєнній Польщі, виявилися не при справах.
Через рік з Лондона прийшло розпорядження міністра закордонних справ Ернста Бэвина про розпуск всіх польських збройних підрозділів, що входили до складу британської армії. Це вже був удар безпосередньо за Ст. Андерсу. Однак він не поспішав складати зброю і оголосив, що для поляків війна не закінчена, і обов’язок кожного справжнього патріота боротися, не шкодуючи життя, за незалежність своєї батьківщини від радянських агресорів. Тим не менш, у 1947 році його підрозділи були повністю розформовані, і після утворення Польської Народної Республіки багато їх члени вважали за краще залишитися в еміграції.
