Конституційною кризою 1993 року називають протистояння, яке виникло між основними силами, що існували в той час в Російській Федерації. Серед протиборчих сторін були глава держави Борис Єльцин, якого підтримувало уряд на чолі з прем’єр-міністром Віктором Черномирдіним і мер столиці Юрій Лужков, деякі народні депутати, з іншого боку було керівництво Верховної Ради, а також переважна більшість народних депутатів, позицію яких формулював Руслан Хасбулатов. Також на боці противників Єльцина виявився віце-президент Олександр Руцькой.
Передумови кризи
Фактично до конституційного кризи 1993 року призвели події, які почали розвиватися ще у 1992-м. Кульмінація припала на 3 і 4 жовтня 1993-го, коли сталися збройні зіткнення в самому центрі столиці, а також біля телецентру “Останкіно”. Не обійшлося без жертв. Переломним моментом став штурм Будинку Рад військами, які виступили на боці президента Бориса Єльцина, це призвело до ще більших жертв, серед яких були і представники мирного населення.
Передумови для конституційної кризи 1993 року намітилися, коли сторони не змогли прийти до єдиної думки з багатьох ключових питань. Зокрема, вони стосувалися різних уявлень про реформування держави, методи соціального та економічного розвитку країни в цілому.
Президент Борис Єльцин наполягав на якнайшвидшому прийнятті конституції, яка б закріпила сильну президентську владу, зробивши Російську Федерацію фактично президентською республікою. Також Єльцин був прихильником ліберальних реформ в економіці, повної відмови від планового принципу, який існував при Радянському Союзі.
У свою чергу, народні депутати і верховної Ради наполягали на тому, що вся повнота влади, принаймні до прийняття конституції, повинна зберігатися за З’їздом народних депутатів. Також народні депутати вважали, що не варто поспішати з реформами, були проти необдуманих рішень, так званої шокової терапії в економіці, за яку ратувала команда Єльцина.
Основним аргументом прихильників Верховної Ради була одна із статей конституції, яка стверджувала, що саме З’їзд народних депутатів є вищим органом влади в країні на той момент.
Єльцин, у свою чергу, обіцяв дотримуватися конституції, але вона ж сильно обмежувала його в правах, він її називав “конституційної двозначністю”.
Причини кризи
Варто визнати, що навіть сьогодні, через багато років, немає єдиної думки про те, якими були основні причини конституційної кризи 1992-1993 років. Справа в тому, що учасники тих подій висувають різні, часто абсолютно діаметральні припущення.
Наприклад, Руслан Хасбулатов, який в той час був керівником Верховної Ради, стверджував, що головною причиною конституційної кризи 1993 року стали невдалі економічні реформи. На його думку, в цьому питанні уряд зазнав повний провал. При цьому виконавча влада, як зазначав Хасбулатов, намагалася зняти з себе відповідальність, переклавши провину за невдалі реформи якраз на Верховну Раду.
Інша позиція з приводу конституційної кризи 1993 року була у керівника адміністрації президента Сергія Філатова. Відповідаючи в 2008 році на питання про те, що послужило каталізатором, він зазначив, що президент зі своїми прихильниками намагався цивілізованим шляхом змінити парламент, що існував у країні в той час. Але народні депутати проти цього повстали, що фактично призвело до заколоту.
Видатний силовик тих років Олександр Коржаков, який керував службою безпеки президента Бориса Єльцина, був одним з його найближчих помічників, бачив і інші причини конституційної кризи 1992-1993 рр. Він зазначав, що глава держави був змушений підписати указ про розпуск Верховної Ради, оскільки на це його змусили самі депутати, здійснивши ряд антиконституційних кроків. В результаті ситуація максимально загострилася, дозволити її зміг тільки політичний і конституційний криза 1993 р. Сам по собі конфлікт намітився вже давно, життя звичайних людей в країні погіршувалася з кожним днем, а виконавча та законодавча влада в країні не могли знайти спільну мову. Конституція до того часу остаточно застаріла, тому потрібні рішучі дії.
Говорячи про причини конституційної кризи 1992-1993 років, віце-спікер Верховної Ради Юрій Воронін і народний депутат Микола Павлов називали в числі інших причин багаторазові відмови З’їзду ратифікувати Біловезьку угоду, що фактично призвело до розвалу СРСР. Дійшло навіть до того, що група народних депутатів, яку очолив Сергій Бабурін, подала позов до Конституційного суду, вимагаючи визнати незаконною ратифікацію самого угоди між президентами України, Росії та Білорусії, яку було підписано в Біловезькій пущі. Однак суд звернення так і не розглянув, почався конституційну кризу 1993 року, ситуація в країні змінилася кардинальним чином.
Депутатський з’їзд
Багато істориків схильні вважати, що фактичним початком конституційної кризи в Росії 1992-1993 років є VII З’їзд народних депутатів. Він почав свою роботу у грудні 1992-го. Саме на ньому конфлікт влади перейшов у публічну площину, став відкритим і очевидним. Завершення ж конституційної кризи 1992-1993 рр. пов’язують з офіційним затвердженням Конституції Російської Федерації вже у грудні 93-го.
З самого початку З’їзду його учасники почали піддавати гострій критиці уряд Єгора Гайдара. Незважаючи на це 9 грудня Єльцин висунув Гайдара на місце голови свого уряду, але З’їзд відкинув його кандидатуру.
На наступний день Єльцин виступив на З’їзді, розкритикувавши роботу депутатів. Він запропонував провести всеросійський референдум про довіру до нього народу, а також спробував зірвати подальшу роботу З’їзду, повівши із залу деяку частину депутатського корпусу.
11 грудня голова Конституційного суду Валерій Зорькін ініціював переговори між Єльциним і Хасбулатовым. Був знайдений компроміс. Сторони вирішили, що З’їзд заморозить частина поправок до конституції, які повинні були суттєво обмежити повноваження президента, а також домовилися про проведення референдуму навесні 1993 року.
12 грудня було прийнято постанову, яка б регламентувала стабілізацію існуючого конституційного ладу. Було вирішено, що народні депутати оберуть три кандидатури на місце голови уряду, а 11 квітня відбудеться референдум, який повинен затвердити ключові положення конституції.
14 грудня главою уряду стверджують Віктора Черномирдіна.
Імпічмент Єльцину
Слова “імпічмент” в той час у Росії практично ніхто не знав, але фактично навесні 1993 року депутати зробили спробу усунути його від влади. Це стало важливим етапом конституційної кризи 1993 р.
12 березня вже на восьмому З’їзді було прийнято постанову про конституційну реформу, яка фактично скасовувало попереднє рішення З’їзду щодо стабілізації ситуації.
У відповідь на це Єльцин записує телезвернення, в якому оголосив про те, що вводить особливий порядок управління країною, а також про призупинення дії нинішньої конституції. Через три дні Конституційний суд постановляє, що дії глави держави не є конституційними, угледівши явні підстави для відмови глави держави від посади.
26 березня народні депутати зібралися на черговий надзвичайний З’їзд. На ньому було прийнято рішення про призначення дострокових президентських виборів, було організовано голосування за звільнення Єльцина від посади. Але спроба імпічменту виявилася провальною. До моменту голосування був опублікований текст указу, в якому не містилося жодних порушень конституційного ладу, таким чином, формальні підстави для відмови від посади відпали.
При цьому голосування все ж таки було проведено. Для ухвалення рішення про імпічмент за нього повинні проголосувати 2/3 депутатів, це 689 осіб. Проект підтримали лише 617.
Після провалу імпічменту було оголошено про проведення референдуму.
Всеросійський референдум
Референдум призначається на 25 квітня. Багатьом росіянам він запам’ятався за формулою “так-ТАК-НІ-ТАК”. Саме так пропонували відповідати на поставлені запитання прихильники Єльцина. Питання в бюлетенях були такими (наводимо дослівно):
Чи довіряєте Ви президентові Російської Федерації Б. Н. Єльцину?
Чи схвалюєте Ви соціально-економічну політику, здійснювану президентом Російської Федерації і урядом Російської Федерації з 1992 року?
Чи вважаєте Ви за необхідне проведення дострокових виборів президента Російської Федерації?
Чи вважаєте Ви за необхідне проведення дострокових виборів народних депутатів Російської Федерації?
У референдумі взяли участь 64% виборців. Довіра Єльцину висловили 58,7% респондентів, соціально-економічну політику схвалили 53%.
За дострокові вибори президента висловилися лише 49,5%. Рішення прийнято не було, також не були підтримані дострокове голосування за депутатів, хоч за це питання і висловилися 67,2%, але за законодавством, що діяло тоді для прийняття рішення про дострокових виборів необхідно було заручитися на референдумі підтримкою половини всіх виборців, а не тільки тих, які прийшли на дільниці.
30 квітня був опублікований проект нової конституції, який, щоправда, суттєво відрізнявся від того, який був представлений в кінці року.
А 1 травня, в День праці, у столиці відбулася масова акція противників Єльцина, яка була пригнічена ОМОНом. Кілька людей загинули. Верховна Рада наполягав на звільненні з посади глави МВС Віктора Єріна, але Єльцин відмовився відправляти його у відставку.
Порушення конституції
Навесні події почали активно розвиватися. 1 вересня президент Єльцин усуває Руцького від обов’язків віце-президента. При цьому діяла на той момент конституція не дозволяла усувати віце-президента. Формальним приводом стали звинувачення Руцького в корупції, які в результаті не підтвердилися, надані документи виявилися підробленими.
Через два дні Верховна Рада ініціює перевірку відповідності рішення Єльцина про відсторонення Руцького його повноважень. 21 вересня президент підписує указ про початок конституційної реформи. Вона наказує негайно припинити діяльність З’їзду і Верховної Ради, а на 11 грудня призначає вибори в Державну думу.
Виданням цього указу президент фактично порушив діяло на той момент конституції. Після цього він де-юре відсторонюється від посади, згідно з чинною на той момент конституцією. Президія Верховної Ради зафіксував цей факт. Верховна Рада заручається підтримкою Конституційного суду, який підтверджує тезу про те, що дії президента неконституційними. Єльцин ігнорує ці виступи, де-факто продовжуючи виконувати обов’язки президента.
Влада переходить до Руцкому
22 вересня Верховна Рада голосує за законопроект про припинення повноважень президента і перехід влади до Руцкому. У відповідь на це наступного дня Борис Єльцин заявляє про дострокові президентські вибори, які призначаються на червень 1994 року. Це знову суперечить діючим законодавством, тому що рішення про дострокові вибори може приймати тільки Верховна Рада.
Обстановка загострюється після нападу прихильників народних депутатів на штаб Об’єднаних збройних сил СНД. В результаті зіткнення два чоловіки гинуть.
24 вересня знову засідає надзвичайний З’їзд народних депутатів. Вони стверджують припинення Єльциним повноважень президента і перехід влади до Руцкому. Дії Єльцина при цьому кваліфікуються як державний переворот.
У відповідь вже 29 вересня Єльцин оголошує про створення Центральної виборчої комісії з виборів до Державної думи і призначення її головою Миколи Рябова.
Кульмінація конфлікту
Свого апогею конституційна криза в Росії у 1993 році досягає 3-4 жовтня. Напередодні Руцькой підписує указ про звільнення віктора Черномирдіна з посади голови уряду.
На наступний день прихильники Верховної Ради захоплюють будівлю мерії в Москві, розташоване на Новому Арбаті. Міліція відкриває вогонь по демонстрантах.
Потім слід невдала спроба штурму телецентру “Останкіно”, після чого Борис Єльцин вводить в країні надзвичайний стан. На цій підставі в Москву входить бронетехніка. Будівля Будинку Рад штурмують, що призводить до численних жертв. За офіційними даними, їх близько 150, за даними очевидців, може бути набагато більше. Російський парламент розстрілюють з танків.
4 жовтня лідери Верховної Ради – Руцкой і Хасбулатов – здаються. Їх поміщають в слідчий ізолятор “Лефортово”.
Конституційна реформа
На цьому конституційну кризу 1993 року триває, очевидно, що потрібно діяти негайно. 5 жовтня розпущений Московський рада, звільнений генеральний прокурор Валентин Степанков, на місце якого призначений Олексій Казанник. Звільняються глави регіонів, які підтримали Верховна Рада. Своїх керівників позбавляються Брянська, Бєлгородська, Новосибірська, Амурська, Челябінська області.
7 жовтня Єльцин підписує указ про початок поетапної реформи конституції, фактично взявши на себе функції законодавчої влади. Члени Конституційного суду на чолі з головою складають з себе повноваження.
Важливим стає указ про реформу органів місцевого самоврядування, а також представницьких органів влади, який президент підписує 9 жовтня. Призначаються вибори до Ради Федерації, проводиться референдум щодо проекту конституції.
Нова конституція
Основним наслідком конституційної кризи 1993 року стає прийняття нової конституції. 12 грудня на референдумі її підтримує 58% громадян. Фактично звідси починає відлік нова історія Росії.
25 грудня документ офіційно опублікований. Також проходять вибори у вищу і нижчу палати парламенту. 11 січня 1994 року вони починають свою роботу. На виборах до федерального парламенту переконливу перемогу здобуває ЛДПР. Також місця в думі отримують виборчий блок “Вибір Росії”, Комуністична партія Російської Федерації, “Жінки Росії”, Аграрна партія Росії, блок Явлінського, Болдирєва і Лукіна, Партія російського єдності і згоди і Демократична партія Росії. Явка на виборах склала майже 55%.
23 лютого всіх учасників відпускають, попередньо амністувавши.
