Мінське гетто – страшна сторінка самої кровопролитної війни в історії. Війська вермахту окупували білоруську столицю 28 червня 1941-го. Через три тижні фашисти створили гетто, в якому згодом містилося сто тисяч в’язнів. Вижило трохи більше половини.
Що таке гетто
Це слово в перекладі з італійської – «нова ливарна». Термін з’явився в XVI столітті, коли у Венеції був організований спеціальний район для євреїв. Ghetto nuovo – особливе поселення для людей, які піддаються дискримінації за релігійною расовою чи національною ознаками. Але в XX столітті інакше можна було відповісти на питання: “Гетто – це що таке?” Друга світова війна перетворила це слово синонім табори смерті. Фашисти створювали ізольовані єврейські квартали в багатьох окупованих містах. Самими великими були варшавське, терезинское, мінське. Гетто на карті Мінська представлено нижче.
Окупація білоруської столиці
Через три дні після того, як німці захопили місто, вони змусили всіх євреїв здати гроші і коштовності. В кінці червня був створений (юденрат. Головою організації обрали Іллю Мушкина – він вільно говорив по-німецьки. До війни ця людина володів одним з місцевих трестів.
19 липня в рамках програми по знищенню євреїв окупанти організували Мінське гетто. В місті були поширені оголошення з переліком вулиць, що входять в його склад. Євреї повинні були переселитися туди протягом п’яти днів. Майбутні в’язні тоді ще не знали, що в Мінському гетто вижити вдасться небагатьом.
Управління
(Юденрат не мав ніякими адміністративними правами. Перший час Мушкин ніс відповідальність за збір контрибуції з єврейського населення, а також за реєстрацію будинків в гетто і кожного його мешканця. Влада тут належала голові німецького командування. На цю посаду окупанти призначили якогось Городецького — уродженця Ленінграда, мав німецьке походження. Ця людина, як стверджували очевидці тих страшних днів, виявляв патологічну схильність до садизму.
Євреї повинні були переселитися в гетто, згідно з розпорядженням німецького командування, протягом п’яти днів. Але це виявилося важко здійснити. У місті проживало кілька десятків тисяч євреїв. Крім того, перш ніж їм переселитися, жителі вулиць, що входили до складу Мінського гетто, повинні були звільнити свої будинки. На все це пішло близько десяти днів. До 1 серпня в Мінському гетто містилося 80 тисяч осіб.
Умови
Гетто було розташоване в районі Нижнього ринку та єврейського кладовища. Охоплювало 39 вулиць. Вся територія була обгороджена колючим дротом. Серед охоронників зустрічались не тільки німці, але і білоруси, литовці. Тут встановлені Правила були такі ж, як і у варшавському гетто. В’язень не мав права вийти на вулицю без розпізнавального знака – п’ятикутної жовтої зірки. В іншому випадку він міг бути розстріляний на місці. Втім, і жовта зірка не рятувала від смерті. І німці і поліцаї з перших днів створення Мінського гетто грабували і вбивали євреїв абсолютно безкарно.
Життя євреїв була обкладена безліччю заборон. В’язень гетто не мав права пересуватися по тротуару, відвідувати громадські місця, опалювати житлове приміщення, здійснювати обмін речей на продукти у представника іншої національності, носити хутряні речі. При зустрічі з німцем він повинен був знімати головний убір, причому на відстані не менше п’ятнадцяти метрів.
Безліч заборон була пов’язана з продовольством. Перший час євреям ще дозволяли обмінювати речі на борошно. Незабаром і це заборонили. Продукти на територію гетто проникали, як правило, нелегальним шляхом. Той, хто здійснив обмін, ризикував життям. Всередині Мінського гетто діяв так званий чорний ринок, в якому брали участь і деякі німці. Щільність населення тут була надзвичайно висока. В одноповерховому будинку, який складався з трьох квартир, могло проживати до ста осіб.
Голод, нестерпна скупченість, антисанітарія, холод – все це створило сприятливі умови для розвитку різних захворювань. У 1941-му німецьке командування дозволило відкрити лікарню і навіть у дитячий притулок. У 1943 році вони були знищені.
Масові розстріли 1941-го
Перший погром стався в серпні. Тоді вбито було близько п’яти тисяч євреїв. Масові вбивства в’язнів гетто німці називали нейтральним словом “акція”. Друга така “акція” була проведена 7 листопада.
Восени фашисти знищили від шести до п’ятнадцяти тисяч євреїв. Цю операцію вони провели при активному сприянні литовських поліцаїв, які, оточивши район, зібрали жінок, дітей, а після здійснили масовий розстріл. Щодо цієї події дослідники не наводять точних чисел. За різними оцінками, було вбито від п’яти до десяти тисяч чоловік. Після другого погрому територію гетто суттєво скоротили.
У перші місяці після створення Мінського гетто німці вбивали непрацездатних. Пізніше почалися великомасштабні погроми, під час яких фашисти і поліцаї знищували всіх без розбору.
Березневий погром
Навесні 1942 року фашисти використовували душогубки. Що це таке? Це пристрій також називали газовим автомобілем. Машина, в яку вбудована газова камера. Загальне число жертв, які опинилися в такому автомобілі смерті, невідомо. У Мінську німці використовували душогубки для умертвіння дітей. Іноді такі машини робили в день по кілька рейсів.
У 1942 році погроми стали в Мінському гетто майже буденним явищем. Відбувалися вони в будь-який час: і вдень, і вночі. Але перший час частіше тоді, коли працездатна частина населення гетто знаходилась на роботах. Один з масових розстрілів фашисти вчинили на території Путчинского сільради.
Більше трьох тисяч євреїв було вивезено з гетто і вбито на західній околиці Мінська. Потім німці зібралися близько п’яти тисяч чоловік. 2 березня фашисти відвезли на околицю міста, за різними оцінками, від двохсот до трьохсот дітей. Розстріляли, тіла скинули у кар’єр. На цьому місці нині знаходиться меморіал, присвячений жертвам фашизму. Пам’ятник називається “Яма”.
В кінці липня 1942-го німці влаштували погром, у якому загинуло близько тридцяти тисяч людей. У грудні того ж року були розстріляні всі хворі, включаючи дітей. На початку квітня 1942 в гетто перебувало близько 20 тисяч працездатних євреїв. Через півроку це число скоротилося вдвічі. До 1943-го загинуло ще не менше сорока тисяч євреїв.
Вільгельм Кубі
За час окупації генерал-комісар здобув славу одного з найжорстокіших катів. Серед німецьких офіцерів він був відомий як склочник та інтриган.
Кубі прославився не тільки своєю жорстокістю, але і цинізмом: дітей, приречених на смерть, за кілька хвилин до їх загибелі він пригощав цукерками. Однак деякі дослідники стверджують, що Кубі був проти масового розстрілу в’язнів гетто. Але не тому, що відчував співчуття до них. Знищувати працездатних євреїв, на його думку, було невигідно з економічної точки зору. Коли в гетто привезли жителів Німеччини, Кубі був розлючений. Серед німецьких євреїв було чимало учасників Першої світової війни. Все ж гауляйтер був дрібною сошкою у фашистській системі. Він не вправі був оскаржувати рішення вищих чинів.
Вільгельма Кубе ліквідували радянські партизани у вересні 1943 року. Олена Мазаник, яка працювала служницею в гауляйтера, була пов’язана з підпільною організацією. Вона підклала під його матрац годинниковий механізм.
Елен Мазанік
Ця жінка і радянським партизанам, і эсэсовцам була відома під ім’ям Галина. Після падіння Мінська вона влаштувалася на роботу в німецьку військову частину, потім деякий час працювала на фабриці-кухні. У червні 1941 Олену прийняв на роботу Вільгельм Кубі в особняк, розташований за адресою вулиця Театральна, будинок 27. Тут гауляйтер проживав зі своєю сім’єю.
До того часу за Кубі радянські партизани вже вели полювання. Кілька операції з ліквідації генерал-комісара провалилося. Олена і раніше зустрічалася з учасниками підпільної організації, але брати участь у ліквідації Кубі погоджувалася лише за умови, що партизани допоможуть членам її сім’ї вибратися з окупованого Мінська. Цю умову не було виконано. Мазанік відмовилася.
Що ж у кінцевому рахунку подіяло на жінку, адже саме вона заклала бомбу в ліжко гауляйтеру 21 вересня 1943 року, невідомо. Міна спрацювала в ніч на 22 вересня. Вагітна дружина Кубі перебувала у будинку в той момент в будинку, але не постраждала. Олену Мазанік вивезли з Мінська, їй належало багатогодинний допит, в якому брав участь керівник НКВС Всеволод Меркулов. У 1943 році її нагородили званням Героя Радянського Союзу.
Відомо, що Гіммлер, дізнавшись про смерть Кубі, сказав: «Це щастя для вітчизни». Однак у Німеччині оголосили траур. Кубі був посмертно нагороджений хрестом ” за військові заслуги. Дружина Кубі присвятив своєму чоловікові книгу спогадів.
У Мінському гетто після вбивства гауляйтера було розстріляно триста ув’язнених. На звільнену посаду призначили Курта фон Готтберга.
«Гамбурзькі» в’язні
У Мінському гетто утримувалися євреї не тільки білоруські, але і німецькі. У вересні 1941 року почалася депортація євреїв з Німеччини. В Білорусію привезли близько дев’ятисот осіб. З них вижило лише п’ятеро. Для німецьких євреїв виділили окрему зону, яка отримала назву “зондергетто”. Тут також утримувалися в’язні з Чехії, Австрії та інших країн Західної Європи. Але так як більшість була з Гамбурга, називали їх «гамбурзькими євреями». Їм суворо було заборонено спілкуватися з мешканцями іншій частині гетто.
Німецькі в’язні перебували в гірших умовах, ніж білоруська. Вони відчували катастрофічну нестачу продовольства. Незважаючи ні на що, містили свою територію в чистоті і навіть святкували суботу. Ці в’язні були розстріляні в Койданово і Тростенце.
Гірш Смоляр
З есесівських документів про Мінському гетто після війни радянські і зарубіжні дослідники отримали дані про кількість загиблих. Але навіть скрупульозні німці не призвели точних цифр. Більш повну інформацію вдалося отримати завдяки спогадам в’язнів Мінського гетто. Гірш Смоляр не тільки пережив голокост, але й розповів про те, що відбувалося в період 1941-1943 років у білоруській столиці.
У серпні 1942-го він опинився в Мінському гетто. Хроніка подій тих років відображена в його автобіографічній книзі. У 1942 році Смоляр очолив підпільну організацію. Йому вдалося втекти з гетто. Приєднавшись до партизанського загону, Смоляр взяв участь у виданні підпільних газет російською та ідиш. У 1946 році виїхав до Польщі у якості репатріанта. Книга Смоляра називається «Месники Мінського Гетто». Хроніка подій викладена в цьому публіцистичному творі дуже ретельно. Перша глава називається «Зворотний шлях». Автор розповідає в ній про перших серпневих днів, про переселення в Мінське гетто. На фото нижче – колона в’язнів на вулицях білоруської столиці в 1941 році.
Підпільні організації
Вже восени 1941 року існувало більше двадцяти подібних груп на території Мінського гетто. Фото одного з керівників підпільних організацій представлено нижче. Цю людину звали Ісай Казинц. Інші керівники руху опору – Михайло Гебелев і вищезгаданий Гірш Смоляр.
Підпільні групи об’єднували більше трьохсот чоловік. Вони здійснювали диверсійні акти на залізничному вузлі та німецьких підприємствах. Учасники підпільного руху вивезли з гетто близько п’яти тисяч в’язнів. Ці організації також займалися збором зброї, медикаментів, необхідних для партизанів, і розповсюджували антифашистські газети. До кінця 1941-го на території гетто була утворена єдина підпільна організація.
Керівники антифашистських груп організовували висновок в’язнів до партизанських загонів. У ролі провідників виступали, як правило, діти. Відомі імена маленьких героїв: Вилик Рубежин, Фаня Гимпель, Броня Кликало, Катя Перегонок, Броня Гамер, Михайло Лонгін, Льоня Модхилевич, Альберт Майзель.
Втеча в’язнів
Перша озброєна група з гетто спробувала вибратися до партизанів в листопаді 1941 року. Очолив її Б. Хаймович. Втекли в’язні довго блукали по лісах. Однак партизан так і не знайшли. Майже всі колишні в’язні загинули в кінці зими 1942-го. Наступна група вибралася в квітні того ж року. Керівниками були Лапідус, Лосик і Оппенгейм. Цим в’язням вдалося вижити, більше того, пізніше вони створили окремий партизанський загін.
30 березня з гетто було вивезено 25 євреїв. Керував цією операцією не колишній в’язень, а німецький капітан. Про цю людину варто розповісти докладніше.
Віллі Шульц
На початку війни капітан Люфтваффе отримав поранення в бою на Західному фронті. Його направили до Мінська, де він зайняв посаду керівника інтендантської служби. У 1942 році в гетто привезли німецьких євреїв. Серед них була вісімнадцятирічна Ільза Штейн, в яку Він закохався з першого погляду.
Капітан всіляко намагався полегшити долю дівчини. Він влаштував її бригадиром, а подругу Ільзи Лею її помічницею. Шульц регулярно приносив їм продукти з офіцерської їдальні і не раз попереджав про майбутні погромах.
Військове командування почало ставитися до капітана з підозрою. В його особовій справі з’явилися такі записи: “слухає московське радіо”, “підозрюється у зв’язку з єврейкою В. Штейн”. Шульц намагався організувати втечу дівчини. Однак безрезультатно.
Подруга Ільзи була пов’язана з партизанським рухом, завдяки чому в березні 1943 року все ж вдалося організувати втечу. Віллі Шульц ризикував своїм життям насамперед заради коханої дівчини. Він готовий був допомогти і її подрузі, до того ж Лея говорила по-російськи. Але учасники підпільної організації використовували капітана для організації втечі великої групи євреїв.
30 березня Мінське гетто покинуло 25 особи, серед них були жінки і діти. Після втечі Віллі Шульца направили в Центральну школу антифашистів, розташовану в Красногорську. Він помер в 1944 році від менінгіту. Ільза Штейн народила хлопчика, але дитина померла. У 1953 році вона вийшла заміж. Померла Штейн у 1993-м.
Згідно однієї версії, Ільза любила все життя тільки Шульца. Згідно з іншою – ненавиділа його, але готова була на все заради порятунку близьких (серед учасників втечі 30 квітня були її сестри). У 2012 році в Німеччині був знятий фільм «Єврейка і капітан». У 2012-му вийшла книга «Загублена любов Ілзе Штайн».
Ісай Казинець
Майбутній керівник Мінського підпілля народився в 1910 році в Херсонській області. У 1922 році Ісай Казинець переїхав в Батумі, де здобув професію інженера. У 1941-му він разом з відступаючими частинами радянської армії дістався до Мінська. Казинець залишився в місті і вступив підпільну організацію.
У листопаді він був обраний секретарем Підпільного міського комітету. Під його керівництвом було проведено близько ста диверсійних акцій. На початку 1942 року німцям вдалося заарештувати кількох керівників підпілля. Один з них видав Ісая Казинця. При затриманні той чинив збройний опір, убив кількох трьох солдатів. 7 травня 1942 року Казинця, а також ще 28 учасників підпільної організації повісили в центрі міста.
У столиці Білорусі багато пам’ятників жертвам Мінського гетто. На місці страти Казинця встановлено меморіальний знак. У його честь названі вулиця і площа.
Михайло Гебелев
Цей чоловік народився в 1905 році в одному з сіл Мінської області, в родині столяра-червонодеревника. У 1927 році Михайла Гебелева призвали в армію. Після демобілізації він оселився в Мінську.
На другий день після початку війни Гебелев відправився армійський збірний пункт, але там тоді панувала повна плутанина. Він повернувся в місто, а в липні очолив підпільну організацію. Безстрашний Герман – так називали Гебелева інші учасники підпілля. Він займався багатьма питаннями, в тому числі і організацією відправки в’язнів в партизанські загони. Брав участь у поширенні антифашистських газет. Згідно зі спогадами Смоляра, в кінці березня 1942 року Гебелев став одним з головних керівників єдиної підпільної організації.
Його заарештували в липні 1942. Учасники підпілля намагалися визволити свого лідера. Однак його раптово перевели в іншу в’язницю і повісили. Завдяки зусиллям Михайла Гебелева близько десяти тисяч євреїв у період 1941-1943 років примкнули до радянських партизанів.
Пам’ять
Багато мемуарної прози і проникливих віршів про Мінському гетто було створене після війни. Велика частина написана безпосередніми свідками трагічних подій. Мінському гетто присвячували свої твори і діти, онуки колишніх в’язнів.
Абраму Рубенчику на початку війни було 14 років. На частку його сім’ї випали страшні випробування. Він присвятив матері, батьку та іншим загиблим в 1942-му, свою книгу «Правда про Мінському гетто». Хроніка подій викладена скрупульозно – автор публіцистичної повісті перебував тоді в тому віці, коли пам’ять особливо цепка. У цьому творі описані всі важливі етапи в історії окупації білоруської столиці – від приходу німців до звільнення в’язнів. Інші повісті й есе на цю тему:
- «Проблиски пам’яті» М. Трейстер.
- «Мінське гетто очима мого батька» В. Канонік.
- «Довгий шлях до зоряної вулиці» С. Гебелева.
- «Іскри в ночі» С. Садовської.
- «Не можна забути» Рубінштейн.
- «Катастрофа євреїв в Білорусії» Л. Смиловицкого.
Головний пам’ятник жертвам Мінського гетто в Білорусі – «Яма» – перший меморіал в СРСР, на якому є напис не тільки російською, але й на ідиші. Обеліск був відкритий через два роки після закінчення війни. Слова, вигравірувані на пам’ятнику, належать поетові Хаиму Мальтинскому, сім’я якого загинула в Мінському гетто. Пам’ятник “Останній шлях” встановлений в 2000 році.
