Атлантида: легенда, історія і цікаві факти

Суперечки про те, чи було існування Атлантиди реальністю або красивою легендою, не затихають вже багато століть. З цього приводу висувалося велика кількість самих суперечливих теорій, але всі вони будувалися на відомостях, отриманих з текстів давньогрецьких авторів, жоден з яких особисто не бачив цього таємничого острова, а передавав лише інформацію, одержану з попередніх джерел. Так наскільки ж відповідає дійсності легенда про Атлантиду і звідки вона прийшла в наш сучасний світ?

Острів, який канув в морську безодню

Насамперед уточнимо, що під словом «Атлантида» прийнято розуміти якийсь фантастичний (оскільки немає прямих доказів його існування) острів, який перебував в Атлантичному океані. Точне його місцезнаходження невідомо. Згідно найбільш популярною легендою, Атлантида знаходилася десь недалеко від північно-західного узбережжя Африки, облямованого ланцюгом Атлаських гір, і поблизу Геркулесових стовпів, обрамлявших вхід в Гібралтарську протоку.

Туди помістив її в своїх діалогах (творах, написаних у формі бесіди історичних або вигаданих осіб) знаменитий давньогрецький філософ Платон. На основі його праць згодом і народилася вельми популярна легенда про Атлантиду. У ній говориться, що приблизно 9500 році до н. е. у вище зазначеному районі стався страшний землетрус, в результаті якого острів назавжди поринув у безодню океану.

В той день загинула стародавня і високорозвинена цивілізація, створена остров’янами, яких Платон називає «атлантами». Слід відразу зауважити, що зважаючи схожих назв їх іноді помилково ототожнюють з персонажами давньогрецькій міфології – могутніми титанами, що тримає на своїх плечах небесне склепіння. Ця помилка настільки поширена, що при вигляді скульптур роботи видатного російського скульптора А. В. Теребенева (фото див. нижче), прикрашають портик Нового Ермітажу в Санкт-Петербурзі, у багатьох виникає асоціація з героями, канули коли вглиб морів.

Загадка, що хвилює розуми людей

У період Середньовіччя праці Платона, а також більшості інших античних істориків і філософів були віддані забуттю, але вже в XIV-XVI ст., отримали назву епохи Відродження, інтерес до них, а разом з тим і до Атлантиді і легендою, пов’язаної з її існуванням, стрімко зріс. Не слабшає він і донині, породжуючи жаркі наукові дискусії. Вченими всього світу робляться спроби виявити реальні докази подій, описаних Платоном і поряд його послідовників, і дати відповідь на питання про те, що ж насправді являла собою Атлантида – легенду чи дійсність?

Острів, населений людьми, які створили найвищу, по тим часам, цивілізацію, і поглинений потім океаном являє собою загадку, хвилює розуми людей і спонукають їх шукати відповіді за межами реального світу. Відомо, що ще в Стародавній Греції легенда про Атлантиду дала поштовх багатьом містичним вченням, а в сучасній історії вона надихнула мислителів теософського напрямку. Найбільш відомими з них є Е. П. Блаватська і А. П. Синнетт. Не залишилися осторонь і автори різного роду навколонаукових і просто фантастичних творів різного жанру, також зверталися до образу Атлантиди.

Звідки взялася легенда?

Але повернемося до творів Платона, оскільки саме вони є тим першоджерелом, який порушив багатовікові суперечки і дискусії. Як вже говорилося вище, згадка про Атлантиду міститься в двох його діалогах, що носять назву «Тимей» і «Критій». Обидва вони присвячені питанню державного устрою і ведуться від імені його сучасників: афінського політичного діяча Крития, а також двох філософів – Сократа і Тімея. Відразу відзначимо, що Платон робить застереження, ніби першоджерелом усіх відомостей про Атлантиду є розповідь давньоєгипетських жерців, який передавався в усній формі з покоління в покоління і, нарешті, дійшов до нього.

Біди, що спіткали атлантів

У першому з діалогів наводиться повідомлення Крития про війну між Афінами і Атлантидою. За його словами, острів, з армією якого довелося зіткнутися його співвітчизникам, був настільки великий, що своїми розмірами перевершував всю Азію, що дає підставу з повним правом називати його материком. Що ж стосується утвореного на ньому держави, то вона вражала всіх своєю величчю і, будучи надзвичайно могутнім, підкорило Лівії, а також значну територію Європи, простирався аж до Тірренія (Західній Італії).

В 9500 році до н. е. атланти, бажаючи підкорити Афіни, обрушили на них всю міць своєї перш непереможної армії, але, незважаючи на явну перевагу сил, не змогли домогтися успіху. Афіняни відбили навалу і, розгромивши ворога, повернули свободу народам, які перебували до тієї пори в рабстві у остров’ян. Однак на цьому біди не відступили від благополучної і колись процвітала Атлантиди. Легенда, а точніше, розповідь Крития, покладений в її основу, оповідає далі про страшної природної катастрофи, повністю знищила острів і змусила його зануритися в океанські глибини. Буквально протягом доби розбурхана стихія стерла з лиця землі величезний континент і поклала край створеної на ньому високорозвиненої культури.

Комуна афінських правителів

Продовженням цієї розповіді є другий дійшов до нас діалог, який отримав назву «Крітій». У ньому все той же афінський політик більш детально оповідає про двох великих державах давнини, армії яких зійшлися на полі брані незадовго до фатального повені. Афіни, за його словами, представляли собою високорозвинену і настільки бажана богам держава, що, якщо вірити легенді, кінець Атлантиди був вирішений наперед.

Вельми примітно опис системи правління, яке було в ньому влаштовано. За свідченням Крития, на Акрополі – пагорбі, й досі височіє в центрі грецької столиці – містилася якась комуна, почасти нагадує ті, які малювали в своїй уяві родоначальники комуністичного руху. Все в ній було порівну і всього вистачало з надлишком. Ось тільки населена вона була не простими людьми, а правителями і воїнами, які забезпечували підтримку в країні бажаної ним порядку. Трудовим ж масам дозволялося лише благоговійно споглядати їх сяючі висоти і виконувати спускаються звідти приречення.

Гордовиті нащадки Посейдона

У тому ж трактаті скромним і добрими афінянам автор протиставляв высокогордых атлантів. Їх родоначальником, як випливає з твору Платона, був сам бог морів Посейдон. Одного разу, ставши свідком того, як земна дівчина по імені Клейто балувала у хвилях своє юне тіло, він запалився пристрастю і, викликавши у неї відповідні почуття, став батьком десяти синів – напівбогів-напівлюдей.

Старший з них, по імені Атлант, був поставлений керувати островом, розділеним на дев’ять частин, кожна з яких перебувала під керівництвом одного з його братів. Надалі його ім’я успадкував не тільки острів, але навіть і океан, на якому він перебував. Всі його брати стали родоначальниками династій, протягом багатьох століть жили і правили на цій благодатній землі. Саме так описується в легенді народження Атлантиди як могутнього і суверенної держави.

Острів достатку і багатства

У своєму творі Платон наводить також відомі йому розміри цього легендарного острова-материка. За його словами, у довжину він сягав 540 км, а в ширину було не менше 360 км. Найвищою точкою цієї великої території був пагорб, висоту якого автор не уточнює, але пише, що розташовувався він приблизно в 9-10 км від берега моря.

Саме на ньому був побудований палац правителя, який ще сам Посейдон оточив трьома сухопутними і двома водними оборонними кільцями. Пізніше його нащадки-атланти перекинули через них мости і прорили додаткові канали, по яким кораблі могли безперешкодно підходити до причалів, розташованих біля самих стін палацу. Вони ж звели на центральному пагорбі безліч храмів, багато оброблених золотом і прикрашених статуями небожителів і земних владик Атлантиди.

Міфи і легенди, народжені на основі творів Платона, сповнені описів скарбів, якими володіли нащадки морського бога, а також багатства природи і родючості острова. У діалогах давньогрецького філософа згадується, зокрема, про те, що, незважаючи на густонаселеність Атлантиди, на її території вельми привільно жилося диким тваринам, серед яких зустрічалися навіть ще не приручені і не одомашнені слони. Водночас Платон не залишає без уваги і багато негативні сторони життя остров’ян, що викликали гнів богів і послужили причиною катастрофи.

Кінець Атлантиди і початок легенди

Мир і благоденство, які панували на ньому багато століть, зруйнувалися з вини самих же атлантів. Автор пише, що до тієї пори, поки жителі острова ставили чеснота вище багатств і почестей, небожителі були до них прихильні, але відвернулися від них, як тільки блиск золота затьмарив в їх очах духовні цінності. Зважаючи на те, як люди, що втратили божественну сутність, переповнилися гординею, жадібністю і злістю, Зевс не побажав стримувати свій гнів і, зібравши інших богів, надав їм право винести свій вирок. На цьому рукопис давньогрецького філософа обривається, але, судячи з тієї катастрофи, яка обрушилася незабаром на злочестивых гордії, їх вважали негідними милосердя, що і призвело у підсумку до такого сумного результату.

Легенди Атлантиди (або відомості про реально відбувалися події – це залишилося невідомо) привертали увагу багатьох давньогрецьких істориків і письменників. Зокрема, афінянин Гелланик, який жив у V столітті до н. е.., також описує в одному з своїх творів цей острів, називаючи, втім, його дещо інакше – Атлантиадой – і не згадуючи про його загибель. Проте сучасні дослідники по ряду причин вважають, що його оповідання має відношення не до загиблої Атлантиді, а до благополучно пережив століття Криту, в історії якого також фігурує морський бог Посейдон, зачала сина від земної діви.

Цікаво, що назва «атланти» застосовувалося давніми грецькими і римськими авторами не тільки до остров’янам, але і до жителів континентальної Африки. Зокрема, Геродот, Пліній Молодший, а також не менш відомий історик Діодор Сицилійський так іменують якесь плем’я, що мешкало в Атлаських горах недалеко від узбережжя океану. Ці африканські атланти були досить войовничими і, перебуваючи на низькому ступені розвитку, вели постійні війни з иноплеменниками, серед яких виявилися і легендарні амазонки.

У підсумку вони були повністю винищені своїми сусідами троглодитами, які хоч і перебували в полуживотном стані, але все ж зуміли здобути перемогу. Є думка, ніби Арістотель з цього приводу сказав, що не військовий перевагу дикунів призвів до загибелі плем’я атлантів, а сам творець світу Зевс знищив їх за вчинені провини.

Плід фантазії, пережив століття

Ставлення сучасних дослідників до відомостей, викладених у діалогах Платона і у творах ряду інших авторів, вкрай скептичне. Більшість з них вважають Атлантиду легендою, яка не має під собою ніякого реального обґрунтування. Їх позиція пояснюється насамперед тим, що протягом багатьох століть не було виявлено ніяких матеріальних підтверджень її існування. Це дійсно так. Повністю відсутні археологічні дані про існування в кінці льодовикового періоду, а також найближчих до нього тисячоліть розвинутій цивілізації в Західній Африці чи Греції.

Викликає подив і той факт, що історія, нібито повідана світу давньогрецькими жерцями і дійшла потім до Платона в усному переказі, не знайшла свого відображення ні в одному з письмових пам’яток, виявлених на берегах Нілу. Це мимоволі наводить на думку про те, що давньогрецький філософ сам склав трагічну історію Атлантиди.

Початок легенди він цілком міг запозичити з багатою вітчизняної міфології, в якій боги нерідко ставали засновниками цілих народів і континентів. Що ж стосується трагічної розв’язки сюжету, то вона була йому необхідна. Вигаданий острів слід було знищити для додання історії зовнішнього правдоподібності. Інакше як би він міг пояснити сучасникам (і, зрозуміло, нащадкам) відсутність слідів його існування.

Дослідники античності звертають увагу і на той факт, що розповідаючи про таємничому континенті, розташованому поблизу західного узбережжя Африки, і про його мешканців, автор наводить виключно грецькі імена і географічні назви. Це досить дивно і наводить на думку про те, що він сам їх вигадав.

Трагічна помилка

На завершення статті наведемо кілька вельми цікавих тверджень, з якими виступають в наші дні завзяті прихильники історичності існування Атлантиди. Як вже говорилося вище, сьогодні її підняли на щит багато прихильників окультних течій і різного роду містики, не бажають рахуватися з абсурдністю власних теорій. Не поступаються їм і псевдо науковці, які намагаються видати свої вигадки за нібито зроблені ними відкриття.

Наприклад, за останні роки на сторінках друку, а також в інтернеті не раз з’являлися статті про те, що атланти (існування яких автори не ставили під сумнів) досягли такого високого прогресу, що вели широку дослідницьку діяльність в галузі ядерної фізики. Навіть безслідне зникнення самого континенту пояснюється трагедією, що сталася внаслідок невдало проведеного ними ядерного випробування.