Технічні рішення
Попередні бомбардування не принесли бажаного результату. Літаки активно збивалися або падали в море з причин технічних несправностей, психологічний удар по японцям виявився досить слабким, так і цілі вражені не були.
Американські стратеги чудово розуміли це – бомбардування Токіо в 1942 році дала багату поживу для роздумів. Потрібно було докорінно міняти тактику, проводити технічне переоснащення.
В першу чергу після невдачі 1942 року перед інженерами була поставлена мета розробити абсолютно нові літаки. Ними стали В-29, які отримали прізвисько “Суперкрепость”. Вони могли нести значно більше бомб, ніж В-25 і, що ще важливіше, мали польотну відстань у 6000 кілометрів – в три рази більше, ніж попередники.
Врахували фахівці і той факт, що бомби значно розсіювалися при падінні. Навіть невеликого вітру виявилося достатньо, щоб їх розносило на десятки і навіть сотні метрів. Звичайно, ні про які точкових ударів не могло бути й мови. Тому бомби М69, що мають вагу трохи менше 3 кілограмів кожна (це і було причиною величезного розсіювання), вкладалися в спеціальні касети – 38 штук у кожну. Скинута з висоти в декілька кілометрів центнеровая касета падала у вказане місце з незначною похибкою. На висоті 600 метрів касета розкривається, і бомби падали досить купчасто – розсіювання зводилося до нуля, що і було потрібно військовим для легкого досягнення мети.
