Філософія
Розповісти коротко про релігії Стародавнього Китаю не вийде, надто вже багато у цьому питанні нюансів. Взяти, приміром, міфологію. Популярні в інших народів міфи китайці замінили легендами про мудрих правителів (заснованих, до речі, на реальних фактах). Також в Китаї не було жерців, персоніфікованих богів і храмів в їх честь. Функції жерців виконували чиновники, вищими божествами були померлі предки й духи, які уособлювали сили природи.
Спілкування з духами і предками супроводжувалося спеціальними ритуалами, які завжди проводилися з особливою ретельністю, оскільки були справою державної важливості. Будь-яка релігійна ідея володіла високим рівнем філософської абстракції. В релігії Стародавнього Китаю існувало уявлення про Вищу Початку, якому дали назву Тянь (Небо), в окремих випадках Шан-Ди (Господь). Правда, сприймалися ці начала як якась верховна сувора загальність. Цю всезагальність не можна було любити, наслідувати їй, та й захоплюватися нею не було особливого сенсу. Вважалося, що Небо карає нечестивих і винагороджує слухняних. Це уособлення Вищого Розуму, тому імператори Стародавнього Китаю носили гордий титул «сина Неба» і перебували під його безпосереднім заступництвом. Правда, управляти Піднебесною вони могли до тих пір, поки зберігали цноту. Втративши її, імператор не мав права залишатися при владі.
Ще один принцип релігії Стародавнього Китаю – поділ всього світу на інь та ян. Кожне таке поняття мало багато значень, але в першу чергу ян уособлювала чоловіче начало, а інь – жіноче.
Ян пов’язували з чимось яскравим, світлим, твердим і сильним, тобто з якимись позитивними якостями. Інь уособлювали з Місяцем, а точніше з її темною стороною та іншими похмурими началами. Обидві ці сили тісно пов’язані між собою, в результаті взаємодії і була створена вся видима Всесвіт.
