Інтервенція
Громадянська війна та іноземна інтервенція в Росії були тісно пов’язані один з одним. Інтервенцією називають збройне втручання іноземних держав у внутрішні справи країни. Її основні цілі в даному випадку: змусити Росію продовжити воювати на боці Антанти; захистити особисті інтереси на російських територіях; надати фінансову, політичну і військову підтримку учасників Білого руху, а також урядам країн, що розвиваються, утворених після Жовтневої революції; і не допустити, щоб ідеї світової революції проникли в країни Європи і Азії.
Розвиток війни
Навесні 1919 року були зроблені перші спроби комбінованого удару «білих» фронтів. З цього періоду Громадянська війна в Росії набула широкомасштабний характер, в ній стали використовуватися всі роду військ (піхота, артилерія, кіннота), велися військові дії за сприяння танків, бронепоїздів і авіації. У березні 1919-го східний фронт адмірала Колчака почав свій наступ, завдавши удару по двох напрямках: на Вятку-Котлас і на Волгу.
Армії радянського Східного фронту під командуванням С. С. Каменєва на початку червня 1919 року змогли стримати наступ білих, завдавши їм зустрічні удари на Південному Уралі і в Прикам’ї.
Влітку того ж року ЗСПР почали свій наступ на Харків, Царицин і Катеринослав. 3 липня, коли ці міста були взяті, Денікіним була підписана директива «Про похід на Москву». З того моменту і до жовтня війська ЗСПР займали основну частину України і Чорноземного Центру Росії. Вони зупинилися на лінії Київ – Царицин, що проходить через Брянськ, Орел і Воронеж. Практично одночасно з виходом ЗСПР на Москву, Північно-Західна армія генерала Юденича вирушила на Петроград.
Осінь 1919 року стала для Радянської армії найбільш критичним періодом. Під гаслами «Все – на оборону Москви» і «Все – на захист Петрограда» була проведена тотальна мобілізація комсомольців і комуністів. Контроль над залізничними коліями, які сходилися до центру Росії, дозволив Реввоенсовету Республіки перекидати війська між фронтами. Так, у розпал боїв на московському напрямку під Петроград і на Південний фронт було перекинуто декілька дивізій із Сибіру і Західного фронту. У той же час білі армії так і не змогли встановити спільний антибільшовицький фронт. Виняток становили хіба що кілька локальних контактів на рівні загонів.
Зосередження сил з різних фронтів дозволило генерал-лейтенанту Ст. Н. Єгорову, командуючому південним фронтом, створити ударну групу, основою якої стали частини Естонської і Латиської стрілецьких дивізій, а також кінна армія К. Е. Ворошилова і С. М. Будьонного. Були нанесені значні ударів по флангах 1-го Добровольчого корпусу, який перебував під командуванням генерал-лейтенанта А. П. Кутепова і наступав на Москву.
Після насичених боїв жовтня-листопада 1919 року фронт ЗСПР був зломлений і білі почали відступати від Москви. У середині листопада були зупинені і розбиті підрозділи Північно-Західної армії, яким не вистачило 25 кілометрів, щоб дійти до Петрограда.
Битви 1919 року відрізнялися широким використанням маневру. З метою прориву фронту та проведення в тилу противника рейду використовували великі кінні з’єднання. Біла армія з цією метою користувалася козацькою кіннотою. Так, четвертий Донський корпус під керівництвом генерал-лейтенанта Мамонтова восени 1919 року здійснив глибокий рейд від міста Тамбова до Рязанської губернії. А Сибірському козачого корпусу генерал-майора Іванова-Ринова, вдалося прорвати «червоний» фронт близько Петропавловська. Тим часом «Червона дивізія» Південного фронту РККА здійснила рейд по тилах корпусу добровольців. В кінці 1919 року перша Кінна армія почала рішуче наступати на Ростовське і Новочеркаське напрямку.
У перші місяці 1920 року на Кубані розгорнувся запеклий бій. В рамках операцій на річці Манич і близько станиці Егорлыкской відбулися останні масові кінні бої в історії людства. Кількість вершників, які взяли в них участь з обох сторін, становила близько 50 тисяч. Підсумком жорстокого протистояння було поразку ЗСПР. У квітні того ж року білі війська стали називатися «Руською армією» і підкорятися генерал-лейтенанту Врангелю.
