Кілька фактів
Наостанок хотілося б згадати про кілька маловідомих фактів з життя автора. У казкаря був автограф Пушкіна. «Елегія», підписана російським поетом, зараз знаходиться в Данській Королівській бібліотеці. Андерсен ж не розлучався з цим твором до кінця своїх днів.
Щорічно 2 квітня в усьому світі відзначають День дитячої книги. У 1956 році Міжнародна рада з дитячої книги присудив казкареві Золоту медаль – найвищу міжнародну нагороду, яку можна отримати в сучасній літературі.
Ще за життя поставили пам’ятник Андерсену, проект якого він особисто затвердив. Спочатку проект зображував письменника сидить в оточенні дітей, але казкаря це обурило: «Я б і слова не зміг сказати в такій обстановці». Тому дітей довелося прибрати. Тепер на площі в Копенгагені сидить казкар з книгою в руці, в повній самоті. Що, втім, не так далеко від правди.
Андерсена не можна назвати душею компанії, він міг довгий час перебувати наодинці з собою, неохоче сходився з людьми і, здавалося, жив у світі, який існував тільки в його голові. Як би цинічно це не звучало, але його душа була немов труна – розрахована лише на одну людину, на нього. Вивчаючи біографію казкаря, можна зробити тільки один висновок: письменництво – це самотня професія. Якщо відкрити цей світ кому-то ще, тоді чарівна казка перетвориться у звичайну, суху і скупу на емоції історію.
«Гидке каченя», «Русалочка», «Снігова Королева», «Дюймовочка», «Нове плаття короля», «Принцеса на горошині» і ще не один десяток казок подарувало світу перо автора. Але в кожної з них є самотній герой (головний або другорядний – це неважливо), в якому можна дізнатися Андерсена. І це правильно, адже тільки казкар може відкрити двері в ту реальність, де неможливе стає можливим. Якщо б він викреслив себе з казки, вона б стала простою історією без права на існування.
