Вступ
На березі Неви стоїть Великий Реформатор і мріє про новому місті, який незабаром тут буде збудований «на зло гордовитому сусідові», тобто шведу. Як відомо, свою мрію Петро і здійснив. Проходить сто років, на березі річки височить прекрасний місто, побудований, як пізніше скажуть, на людських кістках.
Москва померкла перед Петербургом, «як перед новою царицею порфироносная вдова» – таку метафору використовує Пушкін у вступі до поеми «Мідний вершник». Автор захоплюється красою міста Петра. А після попереджає читача: розповідь його буде сумний.
Євген
Головного героя поеми «Мідний вершник» звуть так само, як і Онєгіна. Невипадково: це ім’я звучить приємно, до того ж авторське перо «до нього дружно». Події відбуваються в листопаді. Хвилі Неви шумно хльостають. Погода неспокійна, вітряна, словом, типова для осіннього Петербурга.
Євген прямує до свого дому. Живе він в Коломні, де служить – напевно працює в одному з безликих петербурзьких департаментів. Так уже повелося, що в російській літературі найбільш зворушливі персонажі – дрібні чиновники. Головний герой поеми «Мідний вершник» Пушкіна – «маленька людина», скромна, соціально незахищена особа. Літературознавці порівнюють Євгенія з Башмачкиным з гоголівської «Шинелі».
